Україна стоїть на переломному етапі. Мирні переговори з Росією просуваються повільно, а тема безпекових гарантій стала ключовим каменем спотикання. Володимир Зеленський вимагає реальних гарантій, адже досвід Будапештського меморандуму 1994 року показав: паперові обіцянки без зобов’язань не рятують від агресії.
Стратегічною метою Києва залишається вступ до НАТО. Стаття 5 Вашингтонського договору — стандарт колективної оборони, коли напад на одного члена Альянсу вважається нападом на всіх. Проте перспективи вступу України наразі туманні.
США і Німеччина прямо говорять: вступ під час війни неможливий. Словаччина та Угорщина блокують навіть перспективу запрошення. Дональд Трамп у серпні заявив, що при нинішніх умовах членство України «неможливе». Для Путіна ж ця тема є «червоною лінією», яку він використовує як аргумент для продовження війни.
Модель «статті 5 без НАТО»
Італійська прем’єрка Джорджія Мелоні запропонувала «проміжний» варіант: фактичні гарантії НАТО без формального членства. Країни з двосторонніми угодами з Україною зобов’язувалися б ухвалювати рішення протягом 24 годин після нападу. Допомога могла б включати постачання озброєння, санкції проти Росії та фінансову підтримку Києва.
Ця концепція виглядає більш реалістичною, адже знімає головний страх Кремля — офіційне розширення НАТО. Водночас вона не позбавлена слабкостей: обов’язковість рішень залишатиметься політичним питанням, а не юридичною нормою.
Україна також розглядає інтеграцію до Європейського Союзу як довгострокову основу безпеки. Стаття 42.7 Лісабонського договору передбачає обов’язок країн-членів надати допомогу в разі агресії. Формулювання навіть жорсткіше, ніж у НАТО.
Але тут є нюанси: країни на кшталт Ірландії чи Австрії можуть обмежитися лише політичною чи гуманітарною допомогою, не використовуючи силу. Крім того, шлях до членства в ЄС залишається довгим і складним, а Будапешт активно гальмує процес розширення.
Ще один варіант — підписання двосторонніх оборонних договорів. Найсильнішим сигналом був би договір із США, подібний до американо-японського пакту 1951 року. Він дозволив би базувати сили США в Україні в обмін на гарантії оборони.
Але Трамп скептично ставиться до таких зобов’язань. У 2019 році він називав подібні угоди «однобокими». Тому Київ шукає підтримку у Великій Британії, Франції та Польщі. Ці країни вже координують постачання зброї й навчання українських військових.
Міжнародні миротворчі сили
Франція та Британія ініціювали ідею «коаліції охочих», яка може направити миротворчі підрозділи після завершення бойових дій. Йдеться про близько 10 країн, готових надати війська для стабілізації та відновлення України. США відкидають участь наземних сил, але не виключають авіаційну підтримку.
Такі війська могли б виконати роль «зовнішнього щита», але їхня поява можлива лише після припинення активної фази війни та підписання угоди про мир.
Москва офіційно не підтвердила готовність погодитися на «статтю 5 без НАТО». Міністр закордонних справ Сергій Лавров наполягає, що Росія має право впливати на систему гарантій, а навіть пропонував залучити Китай як гарант. Київ категорично відкидає таку модель, адже вона фактично дає Москві право вето.
Позиція Кремля зводиться до старої вимоги: нейтральний статус України. Але для Києва це означало б повторення помилки Будапешта.
Безпекові гарантії упираються у кілька ключових проблем:
- відсутність перемир’я, що робить важким визначення умов;
- небажання окремих країн брати на себе фінансовий тягар;
- внутрішні протиріччя в ЄС і НАТО;
- скепсис США за Трампа щодо довгострокових зобов’язань.
Попри це, Україна продовжує будувати власну «стальну їжакову оборону» — як сказала Урсула фон дер Ляєн. Це означає акцент на посиленні армії, нарощуванні оборонної промисловості та інтеграції у західні військові структури.
Гарантії безпеки для України — це не лише питання дипломатії, а й основа майбутньої європейської архітектури. Київ стоїть між кількома сценаріями: вступ до НАТО, модель «статті 5», членство в ЄС або двосторонні пакти. Жоден із варіантів не ідеальний, але всі разом формують систему стримування Росії.
Для України головне — не допустити повторення історії 1994 року, коли обіцянки залишилися лише на папері. Реальні гарантії — це не декларації, а готовність Заходу діяти швидко й рішуче.
