Реформа, яку готує уряд Леммі, прямо б’є по одному з найсимволічніших прав британської правової традиції — можливості бути судженим «рівними», тобто присяжними. Формально уряд пояснює зміну прагненням розв’язати кризу перевантажених судів: майже 80 тисяч кримінальних справ у Англії та Уельсі чекають розгляду, а деякі процеси вже переносять на 2029 рік. Влада говорить про «надзвичайний стан у судах» і загрозу краху довіри до всієї системи.
Суть нової моделі полягає в тому, що для значної частини менш тяжких кримінальних злочинів рішення про винуватість ухвалюватиме суддя, а не колегія присяжних. Ідеться не про вбивство, зґвалтування чи інші найтяжчі злочини — вони залишаються за присяжними, — а про широкий спектр «середнього» рівня справ, які тепер можуть піти скороченим, «швидким» маршрутом судового розгляду. Офіційна логіка проста: менше присяжних — швидше вироки.
Опорою для реформи стала доповідь колишнього судді Браяна Левесона, який у липні чітко констатував: судова система перебуває у стані кризи через багаторічне нашарування нерозглянутих справ. Він запропонував скоротити кількість процесів із присяжними, дозволивши низку проваджень розглядати одноособово суддям або змішаним колегіям суддів і магістратів. Леммі пішов далі: урядовий документ свідчить, що під дію реформи може потрапити ширший пул справ, ніж радив автор незалежного огляду.
Критики — від колишнього міністра юстиції-консерватора Алекса Чока до Кримінальної колегії адвокатів — закидають Леммі, що він переходить від «точкової операції до ампутації». Аргумент тут жорсткий: проблема — не в самому інституті присяжних, а в роками недофінансованій системі, скорочених судових днях, страйках адвокатів та наслідках пандемії. Тому заміна присяжних суддями, на їхню думку, лікує не хворобу, а симптом.
Історичний вимір додає дискусії політичної ваги. Принцип суду «законним судом рівних» у Британії пов’язують із Великою хартією вольностей 1215 року. Хоча сучасна модель суду присяжних формувалась уже у XIX столітті, апелювання до Magna Carta робить будь-які зміни вибуховими у публічному полі. Леммі змушений балансувати: у риториці він запевняє, що суд присяжних лишається «наріжним каменем» системи, а на практиці пропонує суттєво звузити його застосування.
Водночас треба визнати: переважна більшість кримінальних справ і зараз не доходить до присяжних. Понад 80 % проваджень розглядаються у магістратських судах, де вирок виносить суддя або панель магістратів. Нова реформа просто ще ширше «розчистить» шлях до таких спрощених процедур. Це підвищує ефективність, але водночас ставить питання — чи не втрачає система останні запобіжники проти судових помилок.
Порівняння з іншими юрисдикціями демонструє, що Британія свідомо рухається у бік канадської моделі, де право на присяжних прив’язане до максимальної санкції за злочин. У Канаді присяжні розглядають лише справи, де загрожує п’ять і більше років ув’язнення. У США, навпаки, шоста поправка до Конституції гарантує право на суд присяжних в усіх тяжких кримінальних справах, і від нього можна відмовитися лише добровільно. Для британської публіки це підживлює дискусію: у яку сторону насправді рухається країна?
Сам Леммі підкреслює: без радикальних кроків система може просто «зламатися». За урядовими прогнозами, без реформ черга справ у Crown Court до 2028 року може досягти 100 тисяч. Це означає жертв, які роками чекають на розгляд зґвалтувань чи нападів, свідків, що забувають деталі, обвинувачених, які роками живуть у процесуальній підвішеності. З точки зору довіри до судів, така затримка справді прирівнюється до відмови у правосудді.
Опоненти же стверджують, що уряд «лікує наслідки власної політики»: роками скорочували судові бюджети й дні роботи, закривали будівлі, ігнорували попередження професійних асоціацій. Тепер, замість інвестицій у суди, влада пропонує радикальну перебудову процедур. Юристи попереджають про ризик зростання кількості оскаржень, недовіри до рішень та відчуття, що система працює «швидко, але проти слабших».
Реформа також відкриває чутливе питання нерівності. Присяжні — це випадковий зріз суспільства, який у теорії має компенсувати відрив судової еліти від буденних реалій. Якщо рішення дедалі частіше ухвалюватимуть професійні судді чи магістрати, критики побоюються, що найбільше постраждають вразливі групи — етнічні меншини, малозабезпечені, люди без доступу до якісного захисту.
Важливим елементом майбутніх змін стане й розширення повноважень магістратських судів: вони зможуть призначати довші строки ув’язнення, а отже, більше справ узагалі не дійдуть до рівня присяжних. Формально це зніме частину тиску з Crown Court, але практично означатиме, що за серйозніші проступки людину судитимуть без участі громади. Звідси й звинувачення у «тихій девальвації» присяжних.
Незважаючи на критику, політична логіка реформи прозора. Для уряду, що обіцяє «відновити справедливість» та навести лад у судах, швидкі процеси і статистичне скорочення черг виглядають привабливо. Однак ціна може виявитися вищою, ніж очікують у Вестмінстері: підрив довіри до судової системи набагато складніше виправити, ніж розвантажити календар засідань.
Загалом реформа Леммі — це тест не лише для британського правосуддя, а й для політичної культури країни. Якщо у прагненні до ефективності буде принесено в жертву принцип суду присяжних, який століттями вважався гарантією проти зловживань, Британія ризикує втратити одну з ключових опор своєї демократичної ідентичності. І тоді питання вже звучатиме не «як пришвидшити суди», а «чи залишився суд по-справжньому справедливим».
