У Києві четверта річниця вторгнення прийшла не парадом промов, а хвилиною мовчання. На Майдані — прапори підрозділів і свічки, що тремтять на вітрі. Місто живе далі, але святкувань не шукає: занадто багато втрат у кожному дворі.
У зверненнях Володимир Зеленський знову повторив головне: Україна воює не «за час», а за право бути собою, й просить партнерів не втомлюватися швидше за фронт. Він наголосив, що Путін «не зламав» українців і закликав тримати підтримку до справедливого миру.
Та в Європі цього дня голосніше за пам’ять звучала політика процедур. ЄС планував показати єдність новими рішеннями, але Будапешт зберіг блокування і по санкціях, і по фінансах. Так річниця стала тлом для старої хвороби Союзу — права вето.
За оцінкою редакції Дейком, саме це й працює на Кремль: розкол не потрібно створювати — його достатньо підсвітити. Коли один уряд може зупинити спільну відповідь, солідарність перетворюється на торг, а символічні дати — на демонстрацію крихкості.
Найболючіший вузол — гроші. Узгоджений у грудні пакет у 90 млрд євро задумували як «міст» для бюджету, а тепер він завис у політичному коридорі. У висновках Євроради йшлося, що це має бути терміновий кредит, який Україна поверне лише після репарацій.
Віктор Орбан прив’язує цей кредит ЄС для України до поставок через нафтопровід «Дружба». Будапешт наполягає на відновленні транзиту, а Київ відповідає: пошкодження стали наслідком російського удару наприкінці січня, ремонт триває, і «штучної паузи» немає.
Словацький напрямок лише загострив картину. Роберт Фіцо оголосив, що оператор мережі відмовлятиметься від запитів на аварійну електроенергію, доки не піде нафта «Дружбою». Це перетворює комерційну суперечку на питання регіональної енергобезпеки.
Словаччина не найбільший донор зброї, зате — важливий «запобіжник» для мережі, коли РФ б’є по трансформаторах. Навіть короткі аварійні перетоки дають диспетчерам час і шанс не «покласти» частину системи. Тому погроза звучить сильніше, ніж її реальна техніка.
Зеленський у цей день прямо критикував тих, хто досі купує російську нафту, — бо це гроші на війну в Україні. Логіка проста: санкції ЄС проти Росії мають працювати як кран, який перекриває дохід агресору, а не як двері для винятків і торгу.
На це накладається американський тиск «домовлятися швидше». Мирні переговори у Женеві останнім раундом не дали прориву, і ключова суперечка лишається територіальною. Паралельно зростає тривога, що Вашингтон штовхає процес у бік «припинити вогонь будь-якою ціною».
Москва, за даними західних медіа, знову наполягає на відмові України від частини Донбасу — як «умові миру». Для Києва це і є червона лінія: територіальні поступки означають не лише карту, а долі людей, яких окупація робить заручниками «нової норми».
У відповідь Зеленський намагається «прибити» Україну до європейської траєкторії. Він називає вступ України до ЄС гарантією безпеки після угоди і ставить орієнтир 2027 року як політичний дедлайн для євроінтеграції України.
У Брюсселі дедалі частіше говорять про проміжні формати — більше доступу до ринку, програм і безпекових механізмів ще до формального членства. Це не заміна реформ, а спроба зменшити «вакуум гарантій», у якому Росія завжди намагається грати силою.
У Києві на річницю приїхали європейські лідери та високі посадовці — знак того, що континент не відвернувся. Водночас помітна відсутність США на найвищому рівні лише підкреслила: європейцям доведеться брати більше відповідальності на себе.
Британія намагається утримувати «рамку підтримки» через коаліцію охочих — формат, який готує безпекові гарантії на випадок угоди. Це політична відповідь на страх «заморозки без гарантій», але її сила залежить від того, чи підкріплять слова ресурсами.
Тим часом у тилу триває війна по мережі. Дрони та ракети регулярно б’ють по енергетиці, і енергосистема України проходить зиму в режимі постійного ремонту. У таких умовах ППО та ракети для захисту неба стають не «військовим проханням», а умовою виживання міст.
На людському рівні ця політика втоми вимірюється не рейтингами, а годинами світла. За даними ООН/УВКБ, мільйони українців залишаються переміщеними: частина — за кордоном, частина — всередині країни. Це демографічний тягар, який війна перетворює на довгий шрам.
ЄС опинився у пастці власних правил: консенсус забезпечує «єдність», але водночас дозволяє одному уряду паралізувати рішення. Саме тому суперечки довкола «Дружби» стають небезпечними: вони вчать, що інфраструктура може бути кнопкою геополітики.
Вихід із вузла не лише в переконанні Орбана чи Фіцо. Потрібні інституційні запобіжники: від технічних механізмів обходу блокування до жорсткішого розділення енергетичних спорів і санкційної політики. Інакше кожна нова криза множитиме «право на шантаж».
Для Києва урок теж неприємний: навіть союзники можуть торгуватися. Тому стратегія має включати диверсифікацію імпорту електрики, швидший ремонт, альтернативні маршрути постачання та комунікацію з Єврокомісією, щоб «ремонт труби» не перетворювався на блокаду санкцій.
Окремий дипломатичний жест Зеленського — запрошення Дональда Трампа приїхати в Україну й «побачити все на власні очі». Це спроба повернути переговори з абстрактної геополітики в реальність воронок, підвалів і лікарень — там, де компроміси завжди мають ціну.
Та попри високі сцени, річниця звучала тихо. Люди говорили про втому й про те, що війна не закінчиться одним підписом. Цей настрій — ключ до розуміння: суспільство тримається, але хоче від партнерів не символів, а рішень.
Четвертий рік показав: підтримка України — це тест на витримку Європи й Заходу. Якщо союзники справді хочуть миру, їм доведеться зробити непопулярне, але необхідне: закрити лазівки для російських доходів, забезпечити ППО й фінанси та не дозволити «трубам» керувати політикою.
