Тема створення можливої міжнародної сили, що мала б гарантувати безпеку Україні після припинення бойових дій, останнім часом стрімко набирає обертів у європейській та глобальній політиці. В Парижі відбулася вкрай важлива зустріч начальників генеральних штабів із понад тридцяти країн, а також військових представників, котрі долучалися дистанційно з Австралії, Нової Зеландії, Японії і Південної Кореї. Ініціаторами такого масштабу заходу виступили Франція та Велика Британія. Обидві держави прагнуть сформувати дієвий військовий механізм стримування, здатний у разі досягнення домовленості про припинення вогню між Росією і Україною не допустити нової агресії проти Києва.
Наразі все ще не узгоджено точних параметрів— ані масштабів цієї ініціативи, ані структури, ані обсягів фінансування. Але для української сторони, яка досі не отримала запрошення у НАТО, цей проєкт видається єдиним реалістичним шляхом убезпечити себе після війни чи тимчасового перемир’я. Водночас зустріч у Парижі виявила безліч запитань: як швидко може прибути сила підтримки, якщо Росія все-таки порушить “режим тиші”? Чи буде в цієї структури мандат ООН? Хто саме готовий надати війська й озброєння? І, нарешті, чи долучаться Сполучені Штати, хай навіть непрямо?
Ініціативи Франції та Британії: “Перемкнутися з ідей на конкретні плани”
За даними французьких чиновників, президент Емманюель Макрон особисто долучився до переговорів із десятками генералів і військових експертів із країн Європи та інших континентів. Головна мета цієї ініціативи, як зауважила його канцелярія, — “перейти від концептуальних обговорень до зрозумілого плану, що стане основою для майбутньої угоди з безпеки України”.
Великобританія й Франція фактично вирішили повести за собою решту партнерів у Європі, щоб продемонструвати: континент може самостійно взяти на себе чималий тягар із гарантування миру. Адже після зміни риторики США, котрі тепер менше схиляються до власних прямих гарантій Україні, у ЄС помітили певний вакуум: хтось має дати Києву упевненість, що у випадку чергового російського вторгнення він не буде сам.
Утім, поки що ідея “міжнародної сили” має вигляд пропозиції у доволі “широких рисах”. Низка розробок щодо кількісного складу військових, формату командування, строків розгортання лишається предметом дискусій. Хоча серед європейських держав, імовірно, знайдуться зацікавлені взяти участь у конкретній операції, далеко не всі мають ресурси або політичну волю відправляти солдатів на територію України в умовах замороженого чи навіть тліючого конфлікту.
Принцип стримування: чому це важливо для України
У Києві добре розуміють, що без чітких гарантій безпеки будь-яке перемир’я ризикує перетворитися на коротку паузу, а потім воєнні дії можуть спалахнути з новою силою. Російські війська, під тиском міжнародних переговорів, можуть на певний час відступити чи “законсервувати” лінію фронту, та за сприятливої нагоди здатні знову вдарити.
Володимир Зеленський уже не раз наголошував: “Якщо ми не отримаємо надійних гарантій, тоді повторення агресії — лише справа часу”. Особливо зважаючи на те, що Дональд Трамп, з яким Київ нещодавно мав серйозні суперечки, далека не завжди готовий “втрутитися на боці України”. Поза тим, Зеленський наголошував, що самі лише іноземні війська не можуть повністю захистити державу — паралельно треба будувати власну оборонну промисловість, отримувати сучасну зброю та формувати локальні сили стримування.
Умовно кажучи, кожна з можливих форм залученості має дати чітку відповідь на запитання: “Що відбудеться, якщо Росія знову атакує? Як швидко надійде реакція і чи передбачено можливість відсікати ворожі авіа- й ракетні удари?”. Усе це критично для розуміння, чи не буде пропонована сила лише “символічним” контингентом, неспроможним оперативно діяти проти масштабного наступу РФ.
Дискусії навколо формату: від “малих контингентів” до серйозної військової операції
За попередньою інформацією, яка звучала в західних медіа й дипломатичних колах, ідеться про кілька можливих варіантів “миротворчої” чи “гарантійної” місії:
- Невелика “сила стримування” (до 30 тисяч військових) переважно з європейських держав, яка базується не на самому “нулях” фронту, а переважно біля ключових об’єктів інфраструктури (ядерні електростанції, порти в Чорному морі тощо). Лінія розмежування (колишній фронт) може контролюватися дронами, супутниками і розвідувальними системами, а при порушенні угоди — передбачено швидке втручання авіації чи інших сил.
- Операція на зразок KFOR у Косово, але в межах України з мандатом Ради Безпеки ООН або іншого міжнародного органу. У такому разі мали б задіятися ширші повноваження, однак Москва, як постійний член РБ ООН, здатна заблокувати такий варіант.
- Коаліція “охочих і спроможних”: набір країн — членів НАТО, ЄС чи зі статусом позаблокових союзників (Австралія, Нова Зеландія, Японія, Південна Корея тощо), готових діяти поза структурою ООН, коли буде ухвалене політичне рішення, що Росія порушила умови миру. Така місія може спиратися на західну авіацію, ракетні системи, флот у Чорному морі, а також на окремі підрозділи на українській території.
У Парижі відповідальні посадовці зазначили, що наразі “жодні цифри не затверджено офіційно”. Одні джерела припускають, що колективним зусиллям хочуть створити “боєздатний резерв”, який міг би діяти буквально за лічені години у разі нової атаки. Інші говорять, що це скоріше “багаторівнева система”: від “легкого” контингенту зі спостерігачами та інженерними командами до повноцінного військового угруповання, яке в разі небезпеки стане на заваді Росії.
Роль США: чому Вашингтон не брав участі в зустрічі?
Усім зрозуміло, що найпотужніша військова держава — це Сполучені Штати. Але на цю паризьку зустріч американські військові делегати не були запрошені. Як пояснили французькі та британські посадовці, мета полягала в тому, щоб “Європа показала свою спроможність і готовність узяти більше відповідальності”.
Існує й політичний момент: президент США Дональд Трамп неодноразово заявляв, що “не планує розміщувати американських військових на українській землі” та взагалі вважає, що “Європа має сама розібратися”. Водночас, за словами французьких урядовців, ідея створити ефективну євросоюзну (чи ширшу міжнародну) силу не виключає допомоги Америки — принаймні у формі розвідки, повітряної підтримки, логістики та спільних навчань.
Втім, позиція Білого дому нині неоднозначна: Трамп пропонує 30-денне перемир’я, відновив військову допомогу Києву, але відверто сумнівається, що Україна зможе самостійно впоратися із загрозою з боку Москви. Тому європейській ініціативі доведеться доводити Білому дому, що вона не лише “на папері” і буде здатна швидко реагувати.
Що каже Україна: важливість “миттєвої реакції”
Зі свого боку, українські дипломатичні джерела наголошують: “Якщо Росія порушить перемир’я і піде в наступ, потрібно, щоб міжнародна сила зреагувала так само оперативно, як би відреагувало НАТО, захищаючи своїх союзників”. Інакше, зазначають в офісі Зеленського, це лише дасть агресору шанс успішно захопити нові райони, перш ніж Захід прокинеться.
Водночас Україна хотіла б мати чіткі зобов’язання щодо “привілеїв” у сфері озброєнь. Тобто, навіть якщо в країні перебуватиме певний міжнародний контингент, українці хочуть і самі мати потужний військовий потенціал. Серед пріоритетів — можливість закупівлі чи ліцензійного виробництва сучасних систем ППО, далекобійної артилерії та ракет, якими Київ зможе “тримати Росію на дистанції”.
З огляду на це, залишається незрозумілим, чи готові європейські партнери, а тим паче США, передавати настільки сучасні технології в руки українських інженерів. У публічному просторі лунають ідеї, що таке підприємство вимагає “багато років і величезних фінансів”.
Складнощі для малих європейських країн
На нараді в Парижі командувач Збройних сил Словенії генерал Роберт Главаш прямо поставив запитання: “Що далі?” Він наголосив, що невеликі країни Європи не мають надлишку особового складу, щоб відряджати контингенти в інші держави на невизначений строк. Тож якщо ідея розгорнеться у велику операцію, від якої буде залежати безпека континенту, то чи вистачить внутрішнього консенсусу в ЄС?
Так само Польща, Румунія, країни Балтії можуть бути зацікавлені у цій ініціативі, адже розуміють загрозу з боку Росії безпосередньо. Однак їхні військові ресурси не безкінечні, а бюджети відчутно обтяжені вже наданою допомогою Україні. Очевидно, доведеться шукати схеми спільного фінансування, координації і, можливо, домовленості про ротацію з іншими союзниками.
Наступні етапи: угода чи стоп-кран?
Серед дипломатичних джерел звучать прогнози, що до повноцінного плану ще далеко. Спершу мають хоча б визначитися, чи дійсно досягнутий 30-денний “режим тиші” між Україною і Росією стане реальною паузою. Якщо за цей час сторони домовляться про ключові принципи миру, Європа зможе просунутися зі своїм планом. Якщо ж Кремль відкине ідею, вся концепція військового стримування залишиться теоретичною — бо не буде формальної угоди, під яку її розгортати.
Цілком можливо, що на перших етапах найактивнішими учасниками стануть країни, які вже зараз дають значну воєнну допомогу Україні: Велика Британія, Польща, Німеччина, Чехія, Канада (хоч вона і не в Європі, але активно залучена), країни Північної Європи. Надалі коло учасників може розширюватися. Наприклад, у Парижі зазначили про дистанційну участь представників з Австралії та Нової Зеландії, які теж надавали військову підтримку Києву.
Чому надії все-таки є
Для України не існує ідеального сценарію, поки Путін не визнає невідворотність поразки чи принаймні не згодиться на прийнятні умови миру. Проте якщо європейська спільнота із британсько-французькою ініціативою зможе виробити дієву модель “гарантій на випадок відновлення конфлікту”, це змінить стратегічний розклад.
Якщо Росія знатиме, що у випадку нової агресії на територію України негайно вступить не просто українська армія, а й багатонаціональна коаліція з якісною технікою, авіацією та супутниковою розвідкою, то плани Кремля довести війну “до логічного завершення” можуть обернутися великими втратами.
Схоже, саме таке “колективне залякування” здатне дати шанс запобігти новому витку кровопролиття. Попри всі недоліки й можливі ризики, в українському суспільстві усвідомлюють: якщо двері НАТО поки зачинені, а Вашингтон офіційно не надає своїх гарантій, то краще мати бодай умовну європейську парасольку безпеки, ніж взагалі лишитися без міжнародної “страхівки”.
Попереду складний шлях
Такий підсумок виглядає логічним: Європа неодноразово заявляла, що готова взяти на себе більшу оборонну роль. Тепер це може стати серйозним випробуванням: чи справді уряди різних країн здатні об’єднати ресурси та політичну волю?
Чимало залежить і від США. Навіть якщо формальна участь Пентагону не передбачена, потрібна буде хоча б “підтримка з тилу” — тобто розвідувальні дані, технології, авіація поза межами України (скажімо, бази в Польщі чи Румунії), а можливо, й “парасолька” американської ППО на випадок критичних загроз.
Допоки у світі не з’явилося розуміння, як саме виглядатиме остаточне припинення війни РФ проти України, це питання будуть обговорювати на різних рівнях: від закритих експертних круглих столів до зустрічей лідерів “Групи семи” та ЄС. Усі з нетерпінням чекають, чи вдасться Зеленському й Трампу переконати Володимира Путіна бодай припинити вогонь, — і тоді нова безпекова схема стане головним предметом дискусії.
На цей момент усі зацікавлені сторони, серед яких і Україна, визнають: без чіткої військової складової будь-які “паперові гарантії” не матимуть реальної ваги. Тому в Парижі підсумок прозвучав відверто: “Треба переходити від ідей до дій, і робити це швидко, поки ми маємо нагоду сформувати потенціал стримування”. Чи втілиться ця амбіція — покаже найближчий час.
Якщо 30-денна тиша між Києвом і Москвою таки буде досягнута, і якщо Москва раптом не зірве цей процес, “міжнародна сила для України” може стати новим механізмом, котрий суттєво змінить структуру безпеки у Східній Європі. Або ж, у разі провалу, ми побачимо ще одну невдалу спробу стабілізувати регіон, де війна перевернула життя мільйонів людей і кинув виклик усій системі міжнародних відносин.
