Новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц розпочинає свою каденцію з традиційного візиту до Елісейського палацу, де його прийме президент Франції Еммануель Макрон. Цей жест символічно підтверджує прагнення обох лідерів відродити «двигун» Європейського Союзу, який ослаб після чотирьох років нерозуміння та напруженості між Макроном і його попередником — соціал-демократом Олафом Шольцем. Водночас друга поїздка Мерца запланована до Варшави на зустріч із прем’єром Польщі Дональдом Туском, що свідчить про розуміння Берліном складнішої, багатополярної архітектури ЄС.
Є вагомі підстави вважати, що франко-німецька координація у форматі Макрон–Мерц може стати більш продуктивною, ніж за часів Шольца. Обидва політики поділяють амбіції створити «суверенну» Європу, здатну протистояти тиску «America First» Дональда Трампа, запобігти перемозі Росії в Україні та посилити стратегічну автономію Союзу. Мерц вже заявив, що після досвіду трансатлантичної «пас-де-де» з Вашингтоном Німеччина має шукати більш незалежний курс у економіці, енергетиці та безпеці.
Та все ж порівняння з класичними франко-німецькими дуетами — Жискар д’Естен/Шмідт або Міттеран/Коль — може виявитися надто оптимістичним. ЄС значно розширився та ускладнився, з’явилися нові значущі гравці, а крім Берліна й Парижа дедалі голосніше звучать голоси з Риги, Варшави та інших столиць. Саме тому Мерц прагне зміцнити Веймарський трикутник — формат співпраці між Берліном, Парижем і Варшавою, про що вже йшлося в дискусіях про новий договір для координованішої політики.
Попри бажання оживити франко-німецький мотор, за останні чотири роки серйозні непорозуміння в основному виникали з німецького боку: коаліційна фрагментованість, обережний стиль Шольца та руйнування «німецької моделі» дешевого російського газу й активної торгівлі з Китаєм. Натомість проблеми, що можуть позначитися на спроможності Парижа виконувати роль рівноправного партнера, криються вже на французькому боці Рейну.
Зустріч відбулася після того, як адміністрація президента США Дональда Трампа повідомила про готовність послабити санкції проти Москви. Фото басейну Людовіка Маріна/AFP через Getty Images
Президент Макрон має менш ніж два роки до завершення другого терміну, і незабаром парламент може знову обрати радикальнішу політичну опцію — від ультраправого «rip-it-all-down» лідера до радикал-ліву. Додатково четвертий уряд меншості за 17 місяців ризикує бути відправленим у відставку через процедуру вотуму недовіри, доки країна одночасно переживає глибоку бюджетну кризу. Через це, всупереч гучним заявам про «європейську оборонну незалежність», Париж не завжди здатний «вкласти гроші в слова».
Макрон обіцяв довести оборонні витрати Франції до 3–3,5 % ВВП до 2030 року, але нині Франція витрачає близько 2 % — рівень, притаманний іншим великим членам НАТО. Оголошене додаткове фінансування на €3 млрд наступного року лише підтримує наявні зобов’язання й не змінює структури бюджету. Тому вся сподівана роль Франції у швидкому європейському нарощуванні потужностей покладається на новий пакет ЄС із позиками та грантами — проєкт, який Кремль уже використовує як аргумент проти «надмірної заборгованості» Європи.
Водночас Німеччина під Мерцем демонструє готовність нарощувати військові витрати, очікуючи, що Франція забезпечить відповідну підтримку. Але без реальних фінансових вливань Париж ризикує опинитися «слабкою ланкою» в євроатлантичному союзі. У перспективі саме здатність французів вкладати ресурси у спільні програми ППО, операції швидкого реагування та розробку «європейських чемпіонів» у військово-промисловому комплексі визначатиме стійкість осі Берлін–Париж.
Незважаючи на це, Мерц і Макрон дійсно поділяють бачення: прискорити розгляд заявки України на членство в ЄС, змінити політику конкуренції задля підтримки європейських корпорацій, а також визнати ядерну енергетику Франції як ключовий елемент «зеленого» переходу. Ці теми, неодноразово порушені Макроном, тепер мають шанс на втілення за підтримки нового німецького канцлера, який відкинув антиядерну риторику Берліна в Брюсселі.
Отже, франко-німецька співпраця отримала новий імпульс, але її успіх залежить від внутрішньої стабільності кожної зі сторін. Французька політична нестабільність і обмеженість бюджетних можливостей можуть поставити під сумнів обіцянки Єлисейських і створити ситуацію, коли Париж виявиться слабшою ланкою великої європейської осі. Щоб уникнути цього, Макрону слід не лише виголошувати великі стратегії, а й забезпечити фінансову спроможність і політичний мандат для їх реалізації до завершення свого терміну.
У свою чергу, Берлін має підтримати Париж у внутрішніх реформах — зокрема в бюджетній консолідації та зміцненні урядової більшості — аби «двигун» ЄС запрацював на повну потужність. Лише за умови тісної координації Berlin–Brussels–Paris, доповненої трикутником з Варшавою, Франція й Німеччина зможуть подолати старі помилки й вивести ЄС у нову еру стратегічної самостійності та безпеки.
