Візит міністра закордонних справ Ірану до Москви відбувся під акомпанемент засудження Кремлем дій Вашингтона, але без обіцянок реальної військової допомоги; аналізуємо, як стратегічне партнерство двох санкційних держав стикається з обмеженими ресурсами Росії, ростом цін на нафту та ризиком конфлікту з Саудівською Аравією, і чому Тегеран, попри приязнь Путіна, залишається дедалі більш ізольований на тлі війни на Близькому Сході
Коли після американських ракетних ударів по ядерних об’єктах Ірану міністр закордонних справ Аббас Аракчі терміново вилетів у Москву, Тегеран сподівався почути від Кремля не лише гучну риторику, а й конкретну військову допомогу. Росія дійсно назвала атаку Вашингтона «абсолютно безпідставною агресією» і запевнила, що «підтримує іранський народ», але на цьому сигнал солідарності фактично вичерпався.
Кремль публічно засудив дії США і на рівні МЗС, і в заявах Дмитра Пєскова, проте не оголосив жодного пакета підтримки: ані передових систем ППО, ані кредитної лінії, ані додаткових постачань озброєння. Така стриманість пояснюється дефіцитом ресурсів, який Росія відчуває після чотирьох років війни в Україні, та прагненням не провокувати нові санкції США, що могли б ускладнити переговори Москви з Вашингтоном щодо власних геополітичних інтересів.
Попри заяви про «стратегічне партнерство», оформлені Договором про всеосяжну співпрацю 2025 року, документ не містить пункту колективної оборони. Фактично це рамкова угода, що фіксує економічні та енергетичні проєкти та координацію в ООН, але не зобов’язує Путіна втручатися у збройний конфлікт на боці Тегерана.
Внутрішній порядок денний Кремля сьогодні визначає війна в Україні і потреба стабільно фінансувати армію. Надходження до бюджету забезпечує дорогоцінна нафта, а ціни на неї зросли саме через ескалацію на Близькому Сході. Тому Москва не зацікавлена в негайному погашенні вогнища, яке непрямо зміцнює рублеві резерви та дозволяє перекривати санкційні втрати.
Ще один стримуючий чинник — відносини Росії з Саудівською Аравією та ОАЕ, які лишаються ключовими партнерами Москви в рамках формату ОПЕК+. Втягнення у пряме протистояння на боці Ірану загрожувало б енергетичним домовленостям і могло б спровокувати Ер-Ріяд на підвищення видобутку, що обвалило б прибутки «Газпром нафти» й «Роснефти». Тому геополітика потребує делікатного балансу між декларативною солідарністю та економічним прагматизмом.
Кремлівська обережність контрастує з фактом, що саме Іран у 2022–2023 роках підставив плече Москві, продавши сотні бойових дронів Shahed та дронові технології, які дозволили російським військам компенсувати брак власних БПЛА після провальних початкових місяців вторгнення в Україну.
Однак ця асиметрична взаємність має межі. Російська оборонка споживає весь доступний оборонний бюджет, а промисловість працює у три зміни, щоб забезпечити фронт під Бахмутом і Запоріжжям. Передати ефективні системи С-400 чи сучасні винищувачі Ірану — означало б оголити власні рубежі та ризикнути ударом по репутації, якщо американські F-35 збили б російську техніку в іранському небі.
Іранське керівництво це розуміє, але все ж сподівається на щонайменше дипломатичну підтримку в Раді Безпеки ООН та нові контракти на цивільні енергопроєкти. Поки що Москва пропонує роль посередника й знову висуває стару ідею вивезення збагаченого урану на російську переробку — проєкт, який давав би заробіток «Росатому» і водночас створював додаткові важелі впливу Кремля на ядерна програма Ірану.
Проте зростаюча ізоляція Ірану відчутна: за десять днів війни з Ізраїлем і після ударів США жоден союзник не надіслав навіть символічний контингент чи систему ППО. Китай обмежився дипломатичною нотою, Туреччина зайнята власними проблемами, а Сирія втратила роль плацдарму після зміщення режиму Асада. Тегеран опинився фактично наодинці, і це тисне на внутрішньополітичний клімат, де зростає невдоволення молоді перспективами нових санкцій і падінням рівня життя.
США вже анонсували додаткові санкції проти банківського та енергетичного секторів, що ускладнить для Росії будь-які масштабні грошові трансфери на адресу Тегерана. Навіть бартерні схеми «нафта в обмін на зброю» ризикують стати об’єктом вторинних обмежень. І хоча Москва виробила механізми обігу поза SWIFT, масштабні постачання без доступу до долара чи євро залишаються фінансово невигідними.
Паралельно Кремль намагається уникнути прямої конфронтації з Президентом Трампом, від якого Путін сподівається отримати згоду на вигідну угоду по Україні. Відкрите втручання на боці Ірану перекреслило б ці розрахунки. Тому навіть погрози Дмитра Медведєва про можливість передачі Тегерану ядерної зброї були миттєво нівельовані офіційними спікерами як «коментар приватної особи».
На фоні посилення напруженості Москва й Пекін синхронно засудили дії Вашингтона, попередивши про ризик ширшої війни, але не запропонували чіткої схеми безпеки для Ірану. Виступи в Радбезі ООН залишилися на рівні дипломатичних демаршів, де Росія вимагала «негайної деескалації» і погрожувала «наслідками для глобальної стійкості режиму нерозповсюдження».
Експерти наголошують, що в найближчій перспективі Тегеран спробує максимізувати політичний ефект від російської підтримки: можливо, запросить спільні навчання у Перській затоці чи більшу участь «Росатому» в добудові реакторів Бушера. Та навіть успішна медіація не замінить потужної ППО, здатної захистити іранські об’єкти від нових ударів.
Таким чином, попри гучні заяви про стратегічне партнерство, Кремль поки що обмежується символічними жестами, розуміючи, що будь-яка ескалація може дорого коштувати російській економіці й посилити тиск Заходу. Для Тегерана це означає, що порятунок насамперед залежить від внутрішньої мобілізації, розширення неофіційних альянсів із регіональними групами та пошуку свіжих каналів фінансування шляхом обходу санкції США.
Як результат, Росія залишається «другом», який готовий висловити стурбованість і скористатися геополітичними дивідендами, але не ризикувати своїм флотом чи авіацією заради партнера. А Іран здобуває гіркий урок: навіть найгучніші союзницькі декларації не гарантують реального захисту, коли на кону — інтереси великих гравців, нафтові барелі та позиції в багаторічній війні на сході Європи.
