Довгострокова співпраця — основа сильної оборонної промисловості
Уже третій рік поспіль Україна перебуває в стані повномасштабної війни. У таких умовах питання нарощування власного виробництва зброї стає не лише актуальним, а й екзистенційним. Але, як це не парадоксально звучить, саме держава часто стає гальмом для цього процесу. Однією з головних перешкод є відсутність довгострокових контрактів для оборонних компаній.
Більшість українських виробників зброї змушені працювати в умовах коротких контрактів на 6–12 місяців. Це унеможливлює стратегічне планування, інвестування у нове обладнання, розширення потужностей та залучення іноземних партнерів. В умовах тотальної невизначеності підприємства не можуть ризикувати мільйонами доларів, не маючи гарантій замовлень навіть на наступний рік.
Вигідні умови довгострокових контрактів для держави очевидні: зменшення вартості продукції, стабільність постачань, формування ефективних ланцюгів постачання. Проте ці переваги залишаються нереалізованими через короткий горизонт планування в урядових структурах. І це в той час, коли приватні та державні виробники вже готові «грати по-крупному».
У чому ховається пастка короткострокових контрактів?
Для виробництва складного озброєння потрібен не лише технічний ресурс, але й час, стабільність і передбачуваність. Світова практика демонструє, що нормою є трирічні й навіть п’ятирічні контракти. Це дозволяє компаніям формувати стратегічні запаси, завчасно закуповувати дефіцитні компоненти, оптимізувати виробництво й навіть будувати нові заводи.
В Україні ж цикл часто виглядає інакше: кілька місяців розподілу бюджету на початку року, бюрократичні процедури, короткий виробничий період і знову очікування нового контракту. Такі «гойдалки» перетворюють потужне виробництво на хаотичне виживання.
Особливо це болісно для компаній, що працюють зі складними компонентами — бронесталлю, порохами, вибухівкою. На ці матеріали є черга по всій Європі. Без довгострокового контракту український виробник втрачає свою позицію в цій черзі або змушений переплачувати у півтора-два рази.
Ба більше — західні виробники неохоче входять у партнерства без чітких гарантій. Їм потрібна впевненість у тому, що інвестиції окупляться. А короткі контракти, м’яко кажучи, такої впевненості не дають. Тому стратегічна співпраця з провідними світовими компаніями також опиняється під загрозою.
Як довгі контракти відкривають двері до технологічного прориву
Кожен контракт — це не просто юридичний документ, а можливість трансформувати українську оборонну промисловість. Довгострокове замовлення дає змогу залучити фінансування від банків, які без державних гарантій відмовляються вкладати кошти в ризиковані проєкти. Воно дозволяє будувати нові цехи, запускати автоматизовані лінії, тренувати персонал, укладати вигідні міжнародні угоди.
І, що найголовніше, дозволяє українським компаніям діяти на рівних з гігантами оборонного сектору. Поява таких проєктів, як виробництво дронів-камікадзе або артилерії «Богдана», уже доводить: потенціал є. Але без довгих контрактів він залишиться локальним і обмеженим.
Справді довгий контракт — це запрошення до гри на великій арені. Це сигнал західним партнерам: Україна готова до серйозної промислової співпраці. Це шанс створити нові спільні підприємства, отримати доступ до новітніх технологій і вивести продукцію на експорт.
Чому держава досі уникає стратегічного планування?
Історично в Україні уникали довгострокових зобов’язань з низки причин: відсутність чітких прогнозів щодо війни, обмежений бюджет, ризики обстрілів по підприємствах, швидкі технологічні зміни. Але з 2024 року ці причини почали втрачати актуальність.
Промисловість вистояла. Виробники навчилися працювати під обстрілами, військові — захищати критичну інфраструктуру. Україна отримує безпрецедентну фінансову підтримку від союзників. Галузь демонструє динамічне зростання.
Попри це, традиція укладати угоди «до кінця року» зберігається. Держава поки не має чіткої стратегії, які саме види зброї потрібні в довгостроковій перспективі, яка компанія має спроможність їх виготовити, і як розподілятиметься фінансування. Саме тому важливо, щоб уряд, парламент та профільні відомства нарешті синхронізували свої дії.
Що вже зроблено і які є шанси на прорив?
На початку 2025 року прем’єр-міністр Денис Шмигаль публічно визнав необхідність довгострокових контрактів та доручив розробити відповідний механізм. Першим кроком стало ухвалення постанови «Зброя перемоги», яка визначає перелік критично важливих видів озброєння, що будуть потрібні у найближчі роки.
Це вже стратегія. Вона дозволяє сформувати пріоритети, зосередити ресурси на ключових напрямах, створити прогнозоване середовище для виробників. Такі умови дозволяють укладати багаторічні угоди й масштабувати виробництво.
Крім того, вже реалізовані механізми залучення зовнішнього фінансування. Партнери фінансують виробництво українських дронів, артилерії, морських платформ. Це дає змогу розвантажити держбюджет і водночас гарантувати стабільність виробникам. І хоча це лише початок, він вселяє надію.
Висновок: час діяти на роки вперед
Україна має всі передумови для того, щоб створити сучасну, потужну оборонну промисловість, яка здатна задовольнити потреби не лише своєї армії, а й союзників. Але цього не станеться без змін у підходах до контрактування.
Довгострокові контракти — це не просто адміністративна процедура. Це основа безперервного виробництва, притоку інвестицій, інновацій, стабільності й довіри. Це ключ до перемоги не лише на фронті, а й в економічній війні за майбутнє країни.
Затягування з переходом на стратегічні контракти — це пряме ослаблення обороноздатності. Навпаки, ухвалення сміливих рішень уже сьогодні може запустити ланцюгову реакцію позитивних змін: від модернізації армії до трансформації промисловості.
Україна заплатила надто високу ціну за свою свободу, щоб дозволити собі залишитися в заручниках короткострокового мислення. Настав час дивитися вдовгу.
