Минуло вже понад три десятиліття від об’єднання Німеччини, але «стіна в головах» залишається. Коли йдеться про Росію, країна все ще поділена: більшість у Західній Німеччині сприймає Москву як загрозу, тоді як у східних землях зберігається набагато м’якше, інколи навіть співчутливе ставлення до російської сторони у війні проти України.
Коріння цього феномена лежить у досвіді НДР. Для багатьох жителів Східної Німеччини радянські солдати були не лише окупаційною армією, а й частиною повсякденного життя. Дружні жести, дрібні подарунки, образ «старшого брата» залишили емоційний слід, який часто виявився сильнішим за пізніше усвідомлення репресій і контролю з боку Москви.
Уздовж цього особистого виміру формувалася офіційна ідеологія. У школах НДР Росія зображувалася визволителькою від нацизму і центральним союзником у соціалістичному таборі. Покоління, виховані в цьому дискурсі, звикли бачити у Радянському Союзі не тільки імперію, а й моральний орієнтир, і ця ностальгія досі відчувається у громадській думці.
Після об’єднання Німеччина зіткнулася з жорсткою реальністю: інтеграція в західний капіталізм виявилася болючою для Сходу. Закриття заводів, безробіття, відчуття, що «західні» забрали найкраще, сформували стійке відчуття програшу. На цьому тлі частина східняків почала сприймати нову систему як несправедливу і шукати альтернативні точки ідентичності.
Саме тут виникла ідея «постсоціалістичної спільної долі». Уявлення, що жителі Східної Німеччини й росіяни пройшли подібний шлях розпаду старого порядку, економічної нестабільності та розчарування, створює емпатію до росіян, навіть якщо політика Кремля об’єктивно агресивна. Цей наратив часто переважує раціональні аргументи.
Важливу роль відіграє й часовий розрив. Багато східних німців нині практично не мають живих контактів із сучасною Росією. Їхній образ країни застряг у 1990-х: періоді надій на демократизацію, культурного обміну та романтизованих уявлень про «простих росіян». Те, що Путін побудував авторитарну систему, для багатьох залишається абстракцією.
Опитування показують, що у східних землях менше підтримують військову допомогу Українай і жорсткі санкції проти Росіяї. Там частіше лунає готовність погодитися на «мир в обмін на території» та припущення, що Захід нібито «спровокував» конфлікт. Ці настрої контрастують з позицією Заходу країни, де переважає чітке розуміння російської відповідальності за війну.
Така різниця у сприйнятті конфлікту створює серйозні виклики для зовнішньої політики Берліна. Коли уряд виступає за зміцнення НАТО, нарощування оборонного бюджету і довгострокову підтримку Києва, частина східного електорату сприймає це як втягування Німеччини у війну. Цим активно користуються популістські сили, насамперед партія АфД.
Альтернатива для Німеччини позиціонує себе «партією миру», критикує постачання зброї Україні та закликає до діалогу з Москвою. Її меседжі лягають на благодатний ґрунт саме у східних землях, де відчуття соціальної несправедливості і недовіра до «берлінського істеблішменту» вже давно вкорінилися. Тут питання Росії перетворюється на символ ширшого протесту проти еліт.
Водночас Східна Німеччина не є унікальним випадком у Європі. У колишньому Східний блоку ми бачимо різні моделі: Польща й країни Балтії демонстративно антиросійські, тоді як Угорщина намагається балансувати, зберігаючи приязні відносини з Кремлем. Східні німці, за рівнем розуміння Росії, опиняються десь посередині, але з виразним відтінком симпатії.
Не можна ігнорувати економічний вимір. У середньому жителі Сходу й досі мають нижчі доходи, гірший доступ до якісної роботи, відчувають себе «другим сортом» у порівнянні із Заходом. Це живить розчарування в ліберальному порядку і робить частину суспільства більш відкритою до альтернативних геополітичних орієнтирів, включно з Росією.
Важливу роль відіграє політика пам’яті. На Сході досі багато радянських пам’ятників, меморіалів та риторики про «вдячність визволителям». Це не лише про історію Другої світової війни, а й про емоційне відчуття спільної жертви перед обличчям нацизму. Ця пам’ять, з якої часто витісняють репресивний бік радянської присутності, підсилює моральне виправдання симпатії до Росії.
Парадокс у тому, що прихильність до «старих росіян» майже не співвідноситься з реальністю сучасної РФ. Її трансформація в агресивну авторитарну державу, яка веде затяжну війну проти сусідньої країни, не вписується у теплі спогади про радянських солдатів, шоколадки з ведмедиком і студентські обміни 1990-х.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало тестом для цих уявлень. Частина східних німців переглянула ставлення до Москви, побачивши кадри руйнувань і злочинів. Але для інших війна радше зміцнила переконання, що світ «надто складний», щоб ділити сторони на добрих і поганих, а Німеччина повинна зосередитися на власному добробуті, а не на підтримці Києва.
Для федерального уряду цей східно-західний розлом означає, що будь-яка стратегія щодо Росії та України потребує одночасно зовнішнього й внутрішнього виміру. Неможливо проводити цілісну європейську політику без розмови про нерівність у самій Німеччині, про відчуття поразки після об’єднання і про незакриті травми трансформації.
На практиці це означає необхідність інвестувати у Схід не лише гроші, а й політичну увагу: створювати робочі місця, підтримувати місцеві ініціативи, працювати з регіональними медіа. Без цього будь-яка дискусія про Росію залишатиметься проєкцією глибших внутрішніх конфліктів, а проросійські сили й далі матимуть електоральну нішу.
Не менш важливо оновити публічний дискурс про Росію. Мова не про демонтаж пам’ятників чи стирання історії, а про чесне зіставлення спогадів про Радянський Союз із сьогоднішньою політикою Кремля. Східним німцям потрібен простір, де їхній досвід не знецінюють, але допомагають побачити, як саме змінилася Росія з 1990-х років.
У довшій перспективі ставлення до Росії у Східній Німеччині, ймовірно, змінюватиметься разом зі зміною поколінь. Молодь, яка виросла у цифрову добу і бачить Росію через призму соціальних мереж, війни та дезінформації, набагато менше схильна до романтизації. Однак інерція старших поколінь ще довго впливатиме на громадська думка і виборчі результати.
У цьому контексті російська агресія проти України стала не лише зовнішньополітичним викликом для Берліна, а й дзеркалом внутрішніх поділів. Німеччина змушена одночасно переосмислювати свою роль у Європі, ставлення до НАТО та безпеки континенту і власну історію розділеної країни, де Схід і Захід досі дивляться на Росіяю по-різному.
