Київ дедалі виразніше показує, що більше не хоче будувати зовнішню стратегію навколо одного центру сили. На тлі пробуксовування американських мирних зусиль і помітної напруги у відносинах зі Сполученими Штатами Україна почала збирати іншу конфігурацію впливу — регіональну, прагматичну і жорстко прив’язану до географії війни. Саме в цій логіці слід читати останній дипломатичний маршрут Володимира Зеленського: Стамбул, Дамаск, тристоронні переговори з Туреччиною і Сирією, нові сигнали про співпрацю в обороні, енергетиці та логістиці.
На поверхні це виглядає як просто ще одна серія візитів. Насправді йдеться про спробу перебудувати зовнішньополітичну вагу України в регіоні, де Росія традиційно вважала себе незамінним гравцем. Чорне море, протоки, турецький військово-промисловий сектор, сирійський напрямок, безпека енергетики, морська логістика — усе це складається в одну карту. Її сенс простий: якщо великі переговорні формати буксують, Київ намагається посилити себе через мережу середніх союзів, які роблять його менш ізольованим і менш залежним від чужої політичної волі.
Саме тому Туреччина для України сьогодні значно важливіша, ніж просто ще один співрозмовник. Анкара — єдина держава НАТО в регіоні, яка одночасно має реальну військову вагу в Чорному морі, вплив на Близький Схід, працюючі канали з Москвою і власний інтерес не допустити перетворення моря на майже закритий російський простір. У цьому сенсі Київ і Анкара зближуються не всупереч своїм відмінностям, а саме через збіг стратегічного страху: надто сильна Росія в Чорному морі небезпечна для обох.
Як уже не раз підкреслював Дейком, справжні союзи воєнного часу будуються не на деклараціях симпатії, а на спільному відчутті загрози. Туреччина може торгувати з Росією, приймати російських туристів і водночас не бажати, щоб Москва отримала домінування в морському просторі, який Анкара вважає критичним для себе. Саме тому позитивні сигнали після зустрічі Зеленського з Реджепом Таїпом Ердоганом важать більше, ніж формула дипломатичної ввічливості. За ними стоїть прагматичний обмін: Україна приносить бойовий досвід, технології, антидронову експертизу і спільні оборонні проєкти, Туреччина — геополітичний дах, посередницький ресурс, енергетичне плече і вихід до ширшого регіону.
Не менш показово, що в центрі нової україно-турецької розмови опинилися не лише мирні переговори, а й безпека судноплавства та енергетика. Це означає, що Київ і Анкара дивляться на війну вже не тільки як на фронт, а як на боротьбу за правила руху через Чорне море, за газову інфраструктуру, за контроль над вузлами постачання та за стійкість цілих ланцюгів торгівлі. У такій рамці дипломатія стає не прикрасою війни, а частиною її матеріальної інфраструктури. Хто контролює маршрути, той впливає не лише на безпеку, а й на економіку після війни.
Окрема лінія — оборонна кооперація. Турецький ВПК давно став для України не периферійним, а системним партнером, а проєкт Baykar в Україні перетворився на символ того, що спільне виробництво дронів і технологічна взаємозалежність уже вийшли за межі разових контрактів. Для Києва це важливо подвійно: по-перше, як доступ до виробничої культури і ринку озброєнь, по-друге, як спосіб прив’язати Туреччину до довшої української безпекової історії. Коли партнер входить у твою оборонну екосистему, він уже менш вільний відсторонитися від результату війни.
Ще цікавіший сирійський поворот. Після падіння проросійського режиму Башара Асада і його втечі до Москви Київ побачив у Дамаску не екзотичний епізод, а нове вікно можливостей. Сирія виходить із громадянської війни зі зруйнованою економікою, ослабленими інститутами і глибокою потребою в зовнішніх зв’язках. Для України це шанс зайти туди не з великими ресурсами, яких вона не має, а з тим, що має реально: військовою експертизою, дроновими рішеннями, зерновою дипломатією, логістичним досвідом і готовністю працювати там, де інші вагаються. Саме тому трикутник Україна—Туреччина—Сирія має не символічне, а прикладне значення.
Сирійський напрямок важливий для Києва ще й тому, що він б’є по старій російській геополітичній схемі. Москва роками використовувала Сирію як доказ свого статусу близькосхідного силового гравця і як плацдарм присутності в Середземномор’ї. Якщо тепер у Дамаску з’являється простір для української дипломатії за турецького супроводу, це означає не просто новий контакт, а спробу витіснити Росію з частини символічного та практичного простору, який вона довго вважала своїм. Київ таким чином працює не лише на фронт, а й на повільне демонтування російського уявлення про власну незамінність у регіоні.
Усе це, однак, не слід романтизувати як народження нового великого альянсу. Туреччина не стає українським безумовним союзником у західному сенсі цього слова. Вона й далі намагатиметься балансувати, торгувати, маневрувати і зберігати канали з Кремлем. Сирія теж не перетвориться на повноцінного стратегічного партнера за одну зустріч. Але в умовах, коли Вашингтон уже не дає Києву колишнього відчуття передбачуваності, навіть часткові регіональні зв’язки набувають іншої ваги. Вони не замінюють США, але зменшують ціну американської ненадійності.
Саме в цьому й полягає головний сенс нинішнього розвороту. Україна більше не лише просить підтримки — вона продає власну корисність. Вона пропонує країнам Близького Сходу й Чорноморського регіону те, чого в неї самій колись бракувало: технології війни, досвід захисту критичної інфраструктури, рішення проти іранських дронів, навички виживання під ударами і розуміння сучасного поля бою. Це новий тип дипломатії, де політична вага країни зростає не всупереч війні, а саме завдяки тому, що війна зробила її носієм унікальної компетенції.
Для Росії це погана новина не лише через сам факт української активності. Вона погана тому, що Київ починає діяти в зонах, де Москва звикла грати на асиметрії, посередництві й регіональній двозначності. Туреччина, Сирія, енергетика, морська безпека, дрони, логістика, протоки — усе це не периферія війни, а її новий дипломатичний фронт. Якщо Україна зуміє вкоренитися в цій осі від Чорного до Середземного моря, вона отримає не просто нових партнерів, а новий простір маневру. А у війні на виснаження саме простір маневру часто виявляється ресурсом не менш важливим, ніж снаряди.
