Оптимізм США після Давоса стикається з жорсткою лінією Кремля: Москва не відступає від територіальних вимог, а тристоронній формат в Абу-Дабі ризикує застрягти.
Європейські коридори Давоса знову стали декорацією надії: учасники говорили про «вікно можливостей», але на фронті й у дипломатії повторюється той самий сюжет. Президент України назвав це «Днем бабака» — циклом заяв, який триває четвертий рік.
Паралельно у Москві пролунало протилежне послання. Після нічних контактів із посланцями США Кремль підкреслив: Росія продовжить війну, доки не отримає бажані території. Це сигнал, що компроміс бачать не як торг, а як виконання умов.
У логіці цих заяв центральним вузлом лишається територіальні вимоги навколо східного фронту. Саме тому мирні переговори дедалі більше нагадують не пошук «середини», а змагання за рамку. Як зауважила редакція Дейком, сторони сперечаються вже не про темп, а про саму географію миру.
У Кремлі публічно прив’язують домовленість до виходу України з частин регіону, які Росія не контролює повністю. За даними Reuters, Москва вимагає, аби Київ відмовився від решти Донеччини, що залишається під контролем України — і робить це передумовою «довгого миру».
Звідси й головне слово переговорного тижня — Донбас. Для України це не лише земля, а й прецедент: поступка закріплює право сильного. Для Росії це тест здатності Заходу погодитися з переписуванням кордонів у центрі Європи.
Новим елементом стала локація: Абу-Дабі та ОАЕ як майданчик для першого спільного формату США—Україна—Росія. За повідомленнями міжнародних агентств, це перші відомі тристоронні зустрічі такого рівня з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Вашингтон намагається показати рух уперед: його представники говорять про «параметри» майбутньої угоди та про готовність звести позиції. Але сам факт переговорів не дорівнює їхньому результату — і російська жорстка риторика зменшує простір для взаємних кроків.
Давос додав до картини ще одну вісь — персональну. У центрі розмов звучали Трамп, Путін і Зеленський, а також оцінки, чи готовий Кремль бодай до паузи. Відповідь Москви наразі зводиться до «мир можливий лише на наших умовах».
Окремий ризик — туманні формули, які з’являються в комюніке без деталізації. У публічному просторі обговорюють формула Анкориджа, нібито пов’язану з літніми контактами в США, але її зміст не є офіційно розкритим. Це створює поле для маніпуляцій і взаємних підозр.
Президент Росії Володимир Путін, на зустрічі зі Стівом Віткоффом, Джаредом Кушнером та Джошем Грюнбаумом, комісаром Федеральної служби закупівель США — Олександр Казаков/Sputnik
Раніше «Дейком» описував цю дилему в матеріалі про переговорний вузол у Перській затоці. Там ключовий висновок простий: тристоронність підвищує ставки, але не гарантує зближення позицій.
Проблема в тому, що Москва прагне зафіксувати результат як зміну карти, а Київ — як збереження суверенітет України. Це не «один із пунктів», а фундаментальна різниця правових світів. Тому заяви про «останню нерозв’язану тему» звучать передчасно.
Паралельно війна тисне на переговори ударами по тилу. Взимку Росія посилила атаки по енергетиці: мова про енергетична інфраструктура, що визначає тепло, воду та світло для мільйонів. На тлі морозів це підвищує ціну кожного дня без припинення вогню.
Фактично виникає пастка: дипломатія рухається повільно, а гуманітарний і економічний тиск зростає швидко. У цих умовах кожна сторона читає час по-своєму: Україна — як втрати й руйнування, Росія — як інструмент виснаження опонента.
Для США важливий ще й політичний вимір — довести, що переговорний процес не є імітацією. Проте Росія демонструє готовність вести розмови і водночас нарощувати удари по цивільних цілях, що підриває довіру до намірів Кремля.
Оцінки експертів у Західній пресі зводяться до одного: без зміни російських умов процес може знову «ходити колами». Аналітики фіксують, що позиції США й РФ щодо параметрів угоди залишаються далекими, навіть коли тон комюніке звучить «конструктивно».
Важливий маркер — склад делегацій і рівень безпекових тем. За повідомленнями Reuters, російську сторону в Абу-Дабі очолює керівник воєнної розвідки, що підкреслює: для Москви це насамперед «угода про контроль», а не лише політична декларація.
На українському боці це також не «протокольний діалог». Київ наполягає, що територіальні поступки не підтримуються суспільством і відкривають шлях до повторення агресії. Саме тому акцент переноситься на гарантії безпеки як передумову будь-якої стабілізації.
Друга публікація «Дейком» про цю лінію аргументів. Там слушно наголошено: як тільки територія стає «умовою №1», простір для взаємності зникає.
Що тоді може зрушити процес? Реалістичний варіант — не «велика угода одразу», а поетапні пакети: локальні режими тиші, технічні домовленості щодо інфраструктури, обміни, інспекції. Але й це потребує мінімальної довіри, яку нині роз’їдають обстріли та ультиматуми.
Президент України Володимир Зеленський виступив у четвер на Всесвітньому економічному форумі в Давосі — Фабріс Коффріні
Ще один фактор — роль Європи, яку Зеленський у Давосі закликав діяти швидше й жорсткіше. Якщо ЄС і союзники не зможуть узгодити спільну позицію, Москва отримає додатковий простір для «розведення» партнерів різними умовами та строками.
Найближчі дні покажуть, чи стане формат ОАЕ регулярним. AP повідомляло про можливість наступного раунду вже на початку лютого, що свідчить: сторони принаймні не закривають двері. Але відсутність прориву на територіях означає ризик затяжних, виснажливих консультацій.
Отже, попри давоський оптимізм, реальна траєкторія виглядає жорстко: Кремль тримає лінію на території, Україна — на суверенітеті, США — на швидкому результаті. У такій конструкції «мир» може стати не фінішем, а ще одним етапом боротьби за правила.
