Нові назви для старих місць: як змінилася карта України
Після початку повномасштабної війни в Україні процес декомунізації набув нового імпульсу. За словами очільника Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова, близько 25 тисяч топонімів отримали нові назви саме за час військових дій. Цей процес не обмежується лише столицею чи великими містами — він торкнувся багатьох регіонів країни.
До війни в Україні вже було декомунізовано понад 50 тисяч назв вулиць, площ, провулків, бульварів та скверів. Проте, за словами Алфьорова, у Києві цей процес завершився лише нещодавно, а деякі регіони досі надсилають звернення до Інституту, вказуючи на об’єкти, які залишилися без змін. Така активність громадян свідчить про глибоку зацікавленість суспільства у відновленні історичної справедливості та очищенні публічного простору від символів минулого, що більше не відповідають сучасним цінностям.
Декомунізація охоплює не лише вулиці й площі, але й пам’ятники, назви навчальних закладів та інших громадських об’єктів. Лише у грудні 2025 року у столиці було перейменовано ще десять об’єктів, назви яких були пов’язані з Росією. Такі кроки підкреслюють прагнення українців створити простір, який відображає національну ідентичність і європейські цінності.
Цей процес іноді стикається з викликами. Не всі пам’ятники та топоніми підлягають однозначній оцінці: наприклад, обеліски Другої світової війни або пам’ятники невідомим солдатам, під якими часто немає реальних поховань, але вони несуть історичну вагу. Алфьоров зауважує, що важливо підходити до таких випадків виважено, не спрощуючи питання лише до «прибрати чи залишити».
Насправді декомунізація під час війни — це не лише про зміну назв. Це символ боротьби за історичну пам’ять, за українську ідентичність і свободу. Кожна нова назва, кожен новий топонім стає маленькою перемогою у відстоюванні цінностей, які визначають сучасну Україну.
Історичний контекст: від радянського минулого до сучасності
Процес декомунізації в Україні тривав ще до початку повномасштабної війни. За останні роки було змінено десятки тисяч назв, а пам’ятники, пов’язані з радянською епохою, демонтували або перенесли в музеї. Втім, після 2014 року і особливо після початку активних бойових дій цей процес отримав нове значення.
Декомунізація стала не просто адміністративним рішенням, а актом національного самоусвідомлення. Кожне перейменування — це спроба очистити громадський простір від символів, що асоціюються з тиском і насильством минулого, водночас залишаючи місце для нових сенсів та героїв сучасності.
Особливу увагу приділяють регіонам, де радянська спадщина була особливо потужною. Там процес іноді ускладнюють місцеві традиції та інерція минулого. Тому Український інститут національної пам’яті ретельно аналізує кожен об’єкт, проводячи консультації з істориками та громадськістю, щоб уникнути помилкових рішень і не зруйнувати історичну цілісність.
Не менш важливим аспектом є усвідомлення подвигів українців під час Другої світової війни. Алфьоров підкреслює, що прибирати пам’ятники борцям з нацизмом або обеліски невідомих солдатів не можна, навіть якщо вони не завжди точно відповідають історичним даним. Такий підхід показує прагнення країни зберегти пам’ять про важливі історичні події без спрощення складних питань.
Таким чином, декомунізація сьогодні — це баланс між історичною пам’яттю та сучасними цінностями, між правдою минулого і символами майбутнього. Вона формує простір, у якому українці можуть відчувати себе господарями своєї історії та майбутнього.
Виклики та суспільний резонанс
Процес перейменувань і демонтажу пам’ятників часто стає предметом дискусій у суспільстві. З одного боку, це необхідний крок у побудові національної ідентичності та відновленні історичної справедливості. З іншого — він потребує делікатного підходу, щоб не образити покоління, для яких певні пам’ятники чи топоніми мали інше значення.
Складність полягає ще й у тому, що деякі об’єкти мають подвійне історичне тло. Наприклад, пам’ятники, встановлені на честь учасників Другої світової війни, одночасно нагадують про радянське минуле та боротьбу з нацизмом. Прості рішення тут недоречні, адже вони можуть спотворити історичну пам’ять або дати хибний сигнал зовнішньому спостерігачу.
Громадська участь у процесі декомунізації є ключовою. Алфьоров відзначає, що інститут досі отримує десятки звернень від людей, які фіксують невиконані перейменування. Це демонструє не лише активність громадян, а й глибоке прагнення суспільства впливати на формування власного культурного та історичного середовища.
Кожне перейменування, кожна зміна у топонімії — це символічна перемога. Вона підкреслює здатність українців не лише відстоювати територіальну незалежність, але й відновлювати власну ідентичність, очищати простір від минулого, що вже не відповідає сучасним моральним та національним критеріям.
У підсумку, декомунізація — це більше ніж адміністративний процес. Це активний елемент культурної боротьби, частина великої національної стратегії з відновлення історичної пам’яті, яка допомагає країні зміцнити внутрішню єдність та демонструє світу, що Україна формує своє майбутнє самостійно.
