Збитки, зростаюча заборгованість і відсутність фінансових планів — симптоми глибокої кризи управління державним майном, яка потребує негайного реформування.
Хронічна стагнація: структура проблеми в державному секторі
Державні підприємства мали би стати економічним щитом у часи викликів, джерелом стабільності та підтримки бюджету. Але нинішній стан галузі свідчить радше про протилежне. За словами голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева, понад 72% державних підприємств не працюють або взагалі існують лише на папері. Це не просто вражаючий показник — це вирок системі, що десятиліттями ігнорувала потребу в глибокій трансформації.
Цифри вражають: більшість держпідприємств не мають затверджених фінансових планів, не ведуть ефективної господарської діяльності, а багато з них навіть не сплачують зарплат працівникам. У 2024 році заборгованість із заробітної плати на підприємствах, що перебувають в управлінні Фонду державного майна України, зросла ще на 14% і досягла 685,5 мільйона гривень.
Йдеться не лише про гроші. Йдеться про людей, для яких ці підприємства були чи залишаються основним джерелом доходу. Йдеться про знецінене державне майно, яке поступово перетворюється на руїну — економічну, соціальну і моральну.
Масштаби збитковості державного сектору фактично вдвічі перевищують загальнонаціональний рівень. Це свідчить не лише про хронічне недофінансування чи неефективне управління, а про глибоку кризу самого бачення ролі держави в економіці.
Більшість із проблемних компаній — це так звані підприємства-фантоми. Вони існують юридично, але практично не мають діяльності, персоналу, активів або ж просто фіксують постійні збитки, утримуючи на собі борги і бюрократичну інерцію.
Державна нерухомість: падіння цін і зростання боргів
Окремої уваги заслуговує ситуація з орендою державного майна. За офіційними даними, середня вартість оренди одного квадратного метра державного майна у 2024 році знизилася на третину. Це серйозний удар по доходах бюджету, особливо у період, коли кожна гривня має вагу золота.
Ще тривожнішим виглядає обсяг боргу орендарів перед державою — 409,3 мільйона гривень. І майже 15% цієї суми, за словами Гетманцева, є безнадійною заборгованістю. Тобто її практично неможливо повернути, що ставить під сумнів ефективність контролю та стягнення з боку відповідальних органів.
Оренда державного майна мала би стати джерелом стабільного і прогнозованого доходу. Але нині вона більше схожа на інструмент втрат, що продовжує розмивати залишки бюджетної дисципліни. Відсутність прозорих механізмів управління, неефективне адміністрування і небажання реформувати галузь породжують дефіцит довіри до самої ідеї державної власності.
Це також ставить під загрозу потенціал розвитку місцевих громад, для яких об’єкти держвласності могли би стати осередками інвестицій, робочих місць і нової інфраструктури. Замість цього маємо пустки, борги та втрати.
Невикористаний потенціал або мертвий вантаж
Багато з державних підприємств залишаються на балансі лише формально. Вони давно втратили свою функціональність, не мають активів, персоналу, або взагалі ніколи не розпочинали реальної діяльності. Проте ці структури продовжують існувати юридично, створюючи додаткове адміністративне навантаження і збільшуючи статистику «живої» державної економіки.
Ці фантомні підприємства є прямим наслідком відсутності стратегічного бачення: державні активи десятиліттями не інвентаризувались, не оптимізувались, не оцінювались за ринковими принципами. Їхнє існування стало зручним інструментом для утримання корупційних схем, розмивання відповідальності і легітимізації управлінської бездіяльності.
Фактично, ці підприємства стали економічною формою тіньового минулого. Вони — не просто мертві одиниці, а символи глибокої інституційної деградації, яка не дозволяє українській економіці повноцінно реалізувати свій потенціал.
У той же час, держава продовжує витрачати ресурси на адміністрування цього вантажу: оплата реєстрацій, аудити, номінальні звіти, юридичне обслуговування — все це забирає кошти, які могли б бути спрямовані на живу економіку.
Без рішучої реформи ми залишатимемось у пастці: з одного боку — приватний сектор, що вимагає рівних правил, з іншого — державні гіганти-примари, що споживають бюджет без жодної віддачі.
Зарплатна криза і відсутність фінансового планування
Стан фінансового управління на держпідприємствах свідчить про майже повну відсутність елементарної організації. Майже 70% із них увійшли у 2025 рік без затверджених фінансових планів. Це означає, що підприємства живуть в умовах повної невизначеності — без бюджету, прогнозів, інвестиційної логіки.
Паралельно з цим зростає заборгованість із заробітної плати, що вже перевищила 685 мільйонів гривень. Це не просто цифра. Це життя тисяч людей, які не отримують зароблене. Це родини, які не мають засобів до існування, і це — втрата довіри до самої держави як роботодавця.
Зарплатна криза на держпідприємствах — не лише фінансове, а й соціальне питання. Вона руйнує мотивацію, призводить до втрати кваліфікованих кадрів, поглиблює відтік робочої сили за кордон. Усе це формує замкнене коло деградації, з якого дедалі складніше вибратись.
Відсутність фінансового планування у стратегічному сенсі позбавляє державу можливості ефективно використовувати власні ресурси. Без чітких орієнтирів та індикаторів успішності будь-яка діяльність приречена на хаос.
Це питання не лише управління, а й політичної відповідальності. Адже саме держава несе відповідальність за системну неспроможність своїх інституцій.
Приватизація як шанс на відродження
На фоні гнітючої статистики є одна обнадійлива тенденція — у 2024 році вдалося перевиконати план надходжень від приватизації на 247%. Бюджет отримав майже 10 мільярдів гривень. Це свідчить про високий інтерес бізнесу до державного майна за умови прозорих процедур.
Приватизація не є панацеєю, але вона може стати важливим етапом очищення та оздоровлення. Передача неефективних підприємств у приватні руки дозволяє скоротити навантаження на бюджет, створити нові робочі місця, підвищити ефективність використання активів.
Але для цього потрібно забезпечити прозорість, чесну конкуренцію та реальний контроль за дотриманням зобов’язань новими власниками. Інакше приватизація перетвориться на чергову спробу перерозподілу ресурсів без стратегічного ефекту.
Ключове питання — які підприємства мають бути приватизовані, а які залишитись у державній власності. Відповідь має базуватись не на політичній доцільності, а на економічному сенсі.
Успішна приватизація може стати першим кроком до створення нового державного сектора — не численного, але ефективного. Того, що не буде тягарем, а стане фундаментом економічного відновлення країни.
