У Києві дедалі частіше говорять про мир не як про гасло, а як про конкретну ціну. Розмови на кухнях і в укриттях зводяться до одного: чи можливо зупинити війну так, щоб вона не повернулася за рік. Відповідь стає менш однозначною.
Тема територіальних поступок, ще вчора політично токсична, поступово входить у поле допустимого обговорення. Це не означає готовності «здати країну», але означає готовність рахувати ресурси — людські, економічні, моральні — у четвертий рік виснаження.
Донбас у цій дилемі — найболючіша точка. Це не лише географія, а й пам’ять про оборону укріплених міст, втрати під Бахмутом і Авдіївкою, життя родин, що трималися за дім попри лінію фронту. Відступ із неокупованого — звучить як немислиме.
Саме тому, за оцінкою редакції Дейком, перелом у суспільних настроях важливо читати обережно: не як «капітуляцію», а як пошук формули виживання держави. Ключове слово тут — безпекові гарантії, без яких будь-який компроміс виглядає пасткою.
Соціологічне опитування КМІС у травні 2022 року фіксувало жорстку позицію: 82% респондентів вважали, що Україна не має поступатися територією за жодних обставин. Тоді віра в перелом і швидку перемогу була підкріплена успіхами оборони.
Росія завдала руйнівних атак на енергетичну інфраструктуру України — через Reuters
На початку 2026-го картина складніша. У свіжих вимірах КМІС близько 40% допускають передачу Донбасу Росії в обмін на сильні безпекові гарантії, тоді як більшість — проти. Важливо: рамка «в обмін на гарантії» суттєво змінює логіку відповіді.
Ці цифри не означають згоди на будь-які умови миру. Вони радше показують, що для частини суспільства моральний імператив «не віддати ні метра» стикається з питанням: що робити, якщо війна стає безкінечною, а ресурси — обмеженими.
Паралельно активізуються мирні переговори: у лютому 2026 року триває черговий раунд контактів у Абу-Дабі за участі України, Росії та США. У таких процесах Донбас перетворюється на «валюту» торгу, а суспільні настрої — на важіль тиску.
Москва наполягає на ширших територіальних вимогах і намагається вбудувати їх у рамку «неминучої реальності». Україна, навпаки, говорить про замороження по поточній лінії фронту й відмовляється від одностороннього відведення військ. Тут різниця — не в бажанні миру, а в страху повторення вторгнення.
Саме страх «другого раунду» робить безпекові гарантії центральною умовою будь-якого компромісу. Для багатьох українців гарантії — це не меморандум і не обіцянка, а механізм, що реально запускається в момент порушення припинення вогню.
Звідси — нервове питання про європейські війська: чи готові партнери не лише стояти, а й воювати в разі нової атаки. Публічно європейські столиці обережні, а Росія традиційно заперечує присутність іноземних контингентів. І ця невизначеність під’їдає довіру до «паперового миру».
Все більше українців готові відмовитися від решти Донбасу, що все ще контролюється Україною, якщо це означатиме остаточне припинення війни — Тайлер Хікс
На фронті ж реальність проста: кожен місяць боїв — це нові могили, нові ампутації, нові евакуації. Окуповані території розширюються повільно, але ціна стримування зростає. Втома стає не слабкістю, а фактом демографії й економіки.
Показово, що в медійному полі повертається ідея демілітаризованої зони — як проміжної конструкції між капітуляцією і «вічною війною». Проте будь-яка демілітаризована зона без контролю й сили стримування ризикує стати коридором для нового удару.
Дискусію підсилює й енергетична інфраструктура: зимові атаки по генерації та мережах роблять війну відчутною далеко від окопів. Коли в домівках холодно, а відключення стають нормою, суспільство мимоволі переоцінює, що таке «прийнятна ціна».
У цьому контексті Зеленський змушений балансувати між принципом територіальної цілісності та настроями людей, які хочуть гарантії нормального життя. Політичний ризик очевидний: поступка може розколоти країну, а відмова від переговорів — виснажити її ще більше.
Путін, навпаки, прагне оформити мінімальну «перемогу» навіть без досягнення початкових максималістських цілей. Донбас у російській оптиці — трофей, який можна показати як результат «стійкості», а не як ознаку провалу ширшої кампанії.
Тому головне питання — не «чи готові українці віддати землю», а «чи існує формула миру, яка не винагороджує агресію». Санкції залишаються інструментом тиску, але їхня ефективність залежить від єдності Заходу та здатності карати за порушення домовленостей.
В обмін на Донбас багато українців, які бажають торгувати, хочуть отримати надійні гарантії безпеки — Тайлер Хікс
Суспільна думка тут — не наказ владі, а сигнал про межу терпіння. 40% «за» умовні поступки — це також і 60% «проти або вагаються», які не вірять, що Росія зупиниться. Обидві частини суспільства мислять про безпеку, просто по-різному оцінюють ризики.
На практиці навіть гіпотетичне «віддати Донбас» означає гуманітарний вибух: сотні тисяч людей можуть не захотіти жити під окупацією, а держава має буде прийняти їх, забезпечити житлом і роботою. Це не абстрактна лінія на карті — це долі й нова хвиля внутрішнього переселення.
Є й правовий вимір: українське законодавство та конституційні норми створюють високий бар’єр для будь-яких рішень про відмову від територій. Тож компроміс, якщо й можливий, найімовірніше шукатиме обхідні моделі — статуси, перехідні адміністрації, міжнародні місії.
Та навіть найскладніша конструкція не спрацює без примусу до виконання. Російська стратегія неодноразово будувалася на використанні «пауз» для перегрупування, а не для миру — і саме це породжує недовіру до легких рішень.
Тому суспільний поворот до «колись немислимого» слід трактувати як індикатор втоми та раціонального страху, а не як згоду на ультиматуми. Українці шукають не капітуляцію, а запобіжник від повторення 2022 року — щоб припинення вогню не стало прологом.
Найближчі місяці покажуть, чи здатні переговори в Абу-Дабі виробити мову гарантій, яку суспільство визнає реальною. Якщо ні — цифра «40%» може як зрости від розчарування, так і впасти від гніву після чергових ударів.
І саме тут проходить межа аналітики: мир в Україні не купується землею сам по собі. Він купується системою стримування, відповідальністю гарантів і здатністю покарати порушника — інакше питання «чи доведеться від’їжджати знову?» залишиться головним, навіть якщо карти перемалюють.
Українське законодавство забороняє віддавати територію, яка не була окупована військовою силою — Тайлер Хікс
