Війна проти Ірану дала ізраїльському прем’єру те, чого він домагався десятиліттями, але ціна підтримки Дональда Трампа зростає для обох — від виборів в Ізраїлі до цін на нафту у США.
Союз Біньяміна Нетаньягу і Дональда Трампа знову виглядає як одна з головних осей близькосхідної політики. Для ізраїльського прем’єра нинішня війна з Іраном стала кульмінацією давньої стратегії: переконати Вашингтон перейти від стримування до прямої силової участі.
Саме тому нинішній етап відносин між США та Ізраїлем не зводиться до звичного партнерства. Йдеться про політичний обмін високих ставок: Трамп дає Нетаньягу військові рішення, яких не дали попередники, а Нетаньягу підсилює Трампу образ лідера, що діє жорстко й без вагань.
За попереднім аналізом Дейком, це вже не просто особиста хімія двох правих лідерів, а конструкція взаємної залежності. Нетаньягу потребує Трампа як зовнішнього гаранта власного повернення у центр ізраїльської політики, тоді як Трамп використовує Ізраїль як доказ своєї рішучості на світовій арені.
Для ізраїльської правиці Трамп давно став майже ідеальним президентом США. Саме за нього Вашингтон переніс посольство до Єрусалима, визнав ізраїльський суверенітет над Голанами і вийшов з іранської ядерної угоди. У логіці табору Нетаньягу це був не дипломатичний бонус, а історичне підтвердження курсу.
Але війна проти Ірану підняла ставки значно вище. За даними Reuters, Нетаньягу на початку березня заявляв, що кампанія не триватиме роками, хоча сам конфлікт уже вийшов за межі точкової операції і зачепив енергетичні маршрути, союзників США в регіоні та внутрішню політику обох країн.
Найбільший виграш Нетаньягу очевидний: американська участь у війні дала йому те, чого він десятиліттями домагався від Білого дому, — прямий удар по іранській інфраструктурі та керівництву. Саме це сьогодні дозволяє йому знову позиціонувати себе як незамінного гаранта безпеки Ізраїлю.
Однак у цьому ж і головний ризик. Якщо військовий результат виявиться менш однозначним, ніж політична реклама, Нетаньягу залишиться прив’язаним до Трампа не як до рятівника, а як до співавтора небезпечної авантюри. Bloomberg уже фіксує головну проблему: навіть успіх на полі бою не дає ясної відповіді, яким має бути політичний фінал війни.
Всередині Ізраїлю ця дилема особливо гостра через виборчий календар. Наступні планові вибори до Кнесету мають відбутися не пізніше 27 жовтня 2026 року, і саме тому будь-який військовий успіх або провал швидко конвертуватиметься у боротьбу за коаліцію. Це робить війну не лише безпековим, а й електоральним ресурсом.
Проблема для Нетаньягу в тому, що сам по собі союз із Трампом не гарантує йому більшості. Огляди виборчої ситуації, зокрема Britannica, вказують: протягом року перед виборами опитування переважно показували слабкість нинішнього коаліційного блоку і труднощі з набором стабільних 61 місця у 120-мандатному парламенті.
Тому спокуса піти на дострокові вибори виглядає логічною. Навіть якщо хвиля підтримки після ударів по Ірану коротка, для Нетаньягу це може бути найкраще вікно можливостей після років протестів, корупційних справ і незнятого суспільного гніву за провал безпеки 7 жовтня 2023 року.
Саме тут підтримка Трампа стає двосічною. У США вона вже має політичну ціну. Reuters/Ipsos зафіксували, що лише 27% американців схвалювали удари по Ірану, 43% не схвалювали, а 56% вважали Трампа надто схильним застосовувати військову силу. Для президента перед проміжними виборами це тривожний сигнал.
Додатковий тягар для Трампа — енергетичний. Через війну ціни на нафту підскочили вище 100 доларів за барель, а перебої в районі Ормузької протоки посилили ризики для світових поставок. Для американського виборця зовнішня політика стає відчутною саме в момент, коли дорожчає бензин і ростуть інфляційні очікування.
Отже, парадокс союзу в тому, що Трамп для Нетаньягу — майже ідеальний партнер у питанні Ірану, але водночас дедалі менш зручний символ для американської внутрішньої аудиторії. Чим довше триває війна, тим легше опонентам у США продавати тезу, що Білий дім втягнувся у «чужу війну» в інтересах Єрусалима.
В Ізраїлі ж читають цю зв’язку інакше. Там популярний не тільки наратив про Трампа як великого друга Ізраїлю, а й протилежний погляд: саме Трамп інколи змушував Нетаньягу ковтати політичні рішення, на які той без американського тиску навряд чи погодився б. На це звертає увагу і нинішній американсько-ізраїльський аналіз.
Іншими словами, перед нами не схема «Нетаньягу повністю керує Трампом» і не схема «Трамп повністю диктує Ізраїлю умови». Це відносини торгу, де кожен намагається використати іншого для власного політичного виживання. Саме тому їх часто сприймають радше як дивну пару, ніж як класичний воєнний дует союзників.
Символічно, що уряд Ізраїлю вирішив відзначити Трампа Israel Prize — найвищою державною відзнакою такого типу. Це не просто жест подяки. Це спроба вмонтувати Трампа у внутрішню політичну легенду Нетаньягу: мовляв, лише він здатний вибудовувати унікальні союзи зі США і конвертувати їх у реальні стратегічні дивіденди.
Та символи не перекривають головного питання: що буде після воєнної фази. Уже зараз з’являються сигнали, що навіть в Ізраїлі частина чиновників боїться затяжного конфлікту, розширення фронту на Ліван і некерованих наслідків зміни влади в Ірані. Коли мета війни формулюється широко, а вихід — нечітко, політичний тріумф легко перетворюється на пастку.
Для Нетаньягу ризик ще й персональний. Якщо конфлікт не принесе швидкого й переконливого результату, він не зітре ані судових справ, ані накопиченої втоми суспільства, ані старого розколу між прихильниками та противниками прем’єра. Війна може стати останнім великим козирем його кар’єри, але також і останнім великим прорахунком.
Для Трампа картина не менш суперечлива. У короткій перспективі він отримує образ сильного президента, який не боїться діяти. У довшій — бере на себе відповідальність за дорогий і непередбачуваний конфлікт, що б’є по рейтингах, по цінах і по його ж тезі про небажання нових зовнішніх авантюр.
У підсумку союз Трампа і Нетаньягу сьогодні виглядає не як стабільна формула сили, а як тимчасовий контракт двох політичних гравців, які підняли ставки до межі. Війна з Іраном дала їм шанс переписати власні політичні біографії. Але так само вона може стати точкою, де їхні інтереси перестануть збігатися, а спільний виграш обернеться спільним рахунком.
