Новий раунд контактів між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом завершився без відчутного прориву, лише обіцянкою зустрітися знову. Але в нинішніх умовах навіть відсутність поганих новин для Києва перетворюється на результат, який можна продавати суспільству й союзникам.
Після складного року для української підтримки в США пріоритет Зеленського простий: не дати переговорам «злетіти з рейок». Раніше кілька епізодів показали, що один невдалий контакт із Трампом здатен миттєво зрушити тон Вашингтона й посилити позицію Москви.
Показово, що цього разу Трамп не виставив нового «дедлайну» миру, хоча раніше прив’язував орієнтири до свят. Він публічно заявив, що не має строків і хоче «закінчити війну», — тобто залишив себе в процесі, а не в ролі того, хто демонстративно виходить.
Для Києва це критично, бо загроза «я піду з переговорів» була одним із головних важелів тиску. Якщо США лишаються в грі, Україна зберігає шанс впливати на рамку домовленостей, а не просто реагувати на чужі ультиматуми під заголовком «мир».
Ще один важливий сигнал: Трамп публічно не підхопив максимально жорсткі вимоги Росії, які зводяться до фактичної капітуляції на частині напрямків. Це контрастує з періодами, коли його риторика звучала так, ніби він готовий приймати кремлівські формули як «вихідну точку».
Тло було нервове: перед зустріччю Трамп поговорив телефоном із Володимиром Путіним, і в Україні пам’ятають попередній випадок, коли подібний дзвінок зірвав надії на важливе американське рішення. Тоді Київ отримав холодний душ і відчув, як швидко змінюється вітер.
Цього разу ефект дзвінка не проявився так само різко. Після перемовин Трамп не став публічно тиснути на Україну з вимогою швидко віддати території чи «підписуватися під реальністю». Він визнав, що процес складний і не вирішується за один день.
Для Зеленського цінність у тому, що сам канал розмови не зруйнований, а тон — не принизливий. У війні на виснаження дипломатія часто працює як утримання уваги й запобігання найгіршим сценаріям, коли партнер починає сприймати твою позицію як «перешкоду миру».
Водночас всередині українського суспільства залишається мінне поле — питання територій. Кремль наполягає, що Україна має віддати Донбас повністю, включно з районами, які вона ще контролює. Для більшості українців це неприйнятно, і опитування стабільно показують спротив поступкам.
Зеленський змушений балансувати між реальністю переговорів і політичною легітимністю в країні. Якщо він принесе угоду, яка виглядає як відмова від суверенітету, її можуть не прийняти ні парламент, ні суспільство. Тому кожна формула має бути не лише «підписуваною», а й «продавабельною» людям.
У проекті домовленостей лишаються кілька вузлів, і один із них — контроль над окупованою атомною станцією. Запорізька АЕС стала не тільки енергетичним, а й геополітичним важелем, бо будь-які рішення щодо неї автоматично торкаються безпеки, енергоринку та міжнародного контролю.
Другий великий вузол — гарантії безпеки. Зеленський публічно визнав розбіжності: Трамп нібито готовий говорити про гарантії, але в межах 15 років, тоді як Київ хоче горизонт у десятиліття, фактично на покоління. Тут уся логіка проста: короткі гарантії не стримують майбутню агресію.
На столі згадується модель «стаття 5-подібних» гарантій — не повне членство, але зобов’язання реагувати на напад. Проблема в деталях: якщо формулювання розмиті, це не буде стримуванням. Росія читає слабкі тексти швидше, ніж дипломати встигають їх пояснювати.
Європа в цій конструкції — не декорація, а ключ до практичності. Саме європейські столиці мають вирішити, що вони реально готові дати: гроші, зброю, місії, інструкторів чи навіть контингент. Будь-яка «стабілізаційна сила» одразу стикається з червоною лінією Москви.
Зеленський намагається змінити формат гри: не чекати, поки Європу підключать як «пожежників» після сварки, а посадити її за стіл як співучасника з самого початку. Це підсилює позицію Києва, бо робить переговори не двостороннім торгом, а ширшою коаліційною рамкою.
Окрема тема — пропозиція демілітаризованої зони, де обидві сторони відводять війська. Для України це може виглядати як компроміс без формальної здачі територій, але для Росії — небажаний сценарій, якщо вона впевнена, що може дотиснути військово й політично.
Зеленський також озвучує ідею винести частину рішень на референдум, але тут є пастка. Референдум можливий лише до або після стійкого припинення вогню, інакше це буде голосування під тиском війни. А Росія, за наявними заявами, відкидає саму ідею паузи.
Публічна реакція Москви після переговорів показала, що Кремль буде намагатися зривати процес інформаційними приводами. Звучали звинувачення на адресу України щодо «атаки дронами» на резиденцію Путіна, які Київ заперечує й трактує як спробу зірвати дипломатичну траєкторію.
Паралельно Кремль демонструє силу на фронті й говорить про подальший наступ, включно з тиском у напрямку Запоріжжя. Це класична логіка: посилити військовий тиск, щоб у переговорній кімнаті Україна виглядала стороною, яка «повинна погодитися на реальність», а не диктувати умови.
Для Києва головний ризик у тому, що будь-яка пауза без чітких гарантій може стати передишкою для Росії. Саме тому Зеленський наполягає на довгих зобов’язаннях і на тому, щоб рамка була погоджена із союзниками до моменту, коли доведеться говорити з Москвою напряму.
Трамп, зі свого боку, показує готовність продовжувати процес і навіть прийняти новий раунд у США вже наступного місяця. Для Зеленського це шанс закріпити регулярність контактів і не дати ситуації перетворитися на «тишу», де рішення ухвалюються без України.
Стратегія Зеленського читається як «утримати розмову, доки не буде зафіксовано безпекову архітектуру». Це може виглядати як відсутність прогресу, але насправді — як блокування найгіршого варіанту, де Україну змушують обирати між поганим і катастрофічним.
Висновок для 2026 року прагматичний: ключові точки — території, Запорізька АЕС і термін гарантій — не зрушать без тиску на Росію та без узгодження в Європі. Якщо ці два елементи провиснуть, переговори залишаться розмовами, а війна — інструментом диктування умов.
