У розпал дипломатичного шквалу в Туреччині Сергій Риженко та його команда медиків із Дніпра щодня стикаються з наслідками війни: у відділення Мечникова надходять поранені з найважчими травмами, і лікарі мріють лише про одне — мир. Лікарня, що розташована всього за 100 км від лінії фронту, прийняла десятки тисяч пацієнтів із бойовими пораненнями, від чого звичайні хвороби та травми відходять на другий план. Риженко розповідає, що пацієнтів із вогнепальними та мінно–осколковими пораненнями стало настільки багато, що отримана ними рутина повністю забирає ресурси госпіталю, створюючи величезне навантаження на персонал та обладнання.
«Сьогодні бойова травма, на жаль, стала для нас звичною, і це не дає можливості повністю надавати допомогу мирним мешканцям Дніпра та інших міст», — говорить Риженко, ведучи нас коридорами одного з найбільших в Україні медзакладів із найдосвідченішими фахівцями. Він додає: «Тільки в нашій лікарні пройшли десятки тисяч людей. Я не наважуся назвати точну цифру, але це співставно з населенням середнього українського міста — до 50 тисяч пацієнтів».
Поки на дипломатичній арені точаться переговори про можливу 30-денну «режим тиші» за ініціативою Дональда Трампа, лікарі Дніпра продовжують бачити найгірші наслідки артилерійських обстрілів, авіаударів та ракетних атак. Люди зіскублюють ноги об уламки снарядів, отримують множинні поранення, втрачають кінцівки — і все це в умовах, коли звичайні медичні потреби міста лишаються поза увагою.
У відділеннях інтенсивної терапії госпіталю ім. Мечникова лежать солдати із ампутованими кінцівками та громадяни з пораненнями, що загрожують життю. З моніторів мерехтять сигнали сердечного ритму, а крапельниці підтримують функції органів. Усі вони — живі свідки того, що мир відкладається з кожним днем. «Я бажаю, щоб цей режим припинення вогню настав якнайшвидше», — каже 52-річний боєць Віктор Чорний з ліжка у палаті, додаючи: «Стільки жертв серед цивільних та військових, товаришів по службі…». Йому відповідає 40-річний Віталій Юнацький, який втратив частину ноги: «Хочу, щоб все це скоріше закінчилося».
Кожна поранена людина — це не лише біль й ризик для життя, а й зменшення можливостей медзакладу лікувати звичайні хвороби: інфаркти, інсульти, онкологію, простудні захворювання та інші невідкладні стани. Риженко зізнається, що через постійний наплив важкопоранених у лікарні немає достатньо ліжок, медикаментів та персоналу, аби займатися рутинними випадками. «Наша система охорони здоров’я працює на межі можливостей, і єдиний шлях її розвантажити — це припинити війну», — констатує він.
Дніпровська лікарня ім. академіка Мечникова входить у мережу фронтових госпіталів, які з початку широкомасштабного вторгнення 2022 року витягли з пекла війни десятки тисяч поранених. Тут працюють унікальні хірурги, травматологи, реаніматологи та психологи, що надають допомогу не лише фізичним травмам, а й наслідкам посттравматичного стресового розладу. Фахівці беруть участь у навчальних програмах НАТО, приймають закордонних колег на стажування та обмін досвідом — але всі вони марно готуються до дня, коли зможуть повернутися до мирних рутинних операцій.
У ті моменти, коли дипломатичні делегації сідають за стіл переговорів у Стамбулі, у госпіталі переважно панує тиша, порушена лише тріском ракет на сході та стогоном пацієнтів. Медики слідкують за перебігом переговорів із надією, що домовленості про припинення вогню будуть підкріплені реальними механізмами контролю: розгортанням міжнародних спостерігачів, чіткою верифікацією порушень та гарантіями, які не дозволять обом сторонам зірвати перемир’я.
«Ми віримо в нашого президента, бачимо його зусилля, й хочемо, щоб саме він привів країну до миру», — наголошує Сергій Риженко. На обличчі в нього — сліди втоми від нескінченних операцій та втрат, але в голосі чути рішучість продовжувати боротьбу за життя своїх пацієнтів. Його слова резонують з настроями всієї команди: «Ми прагнемо, щоб наші чергові відділення знову лікували звичайні хвороби, а не складні бойові поранення».
Для реального відновлення нормального функціонування медичної системи Україні потрібне не лише формальне припинення вогню, а й інвестиції у відновлення медичної інфраструктури, забезпечення гуманітарних коридорів, доставки обладнання та ліків до прифронтових районів. Поки дипломатія намагається зупинити війну, лікарі Дніпра об’єднують усі зусилля, щоб врятувати якомога більше життів. Але вони чітко усвідомлюють: якщо перемир’я не відбудеться, лікарняний коридор поповнюватиметься новими жертвами з фронту, а звичайні пацієнти ризикуватимуть залишитися без необхідної допомоги.
Отже, історія Мечникова в Дніпрі — це не просто репортаж про медиків на війні. Це нагадування всім сторонам: справжній мир вимірюється не дипломатичними паперами, а відсутністю дози адреналіну в реанімаційних коридорах, не заявами про «режим тиші», а порожніми ліжками в госпіталі. Лише тоді, коли мир стане не декларацією, а реальністю, українські лікарі зможуть повернутися до своєї основної місії — рятувати життя заради звичайного, неприборканого буденного здоров’я своїх співвітчизників.
