У ніч на 23 лютого 2026 року війна знову «подовжилася» на понад тисячу кілометрів. Українські безпілотники, за заявами Києва, дісталися російського енергетичного вузла, який живить одну з найчутливіших артерій Європи — нафтопровід Дружба.
Український представник у сфері безпеки повідомив, що удар дронами спричинив пожежу на помповій станції Калейкіно поблизу Альметьєвська в Татарстані. Російська сторона натомість говорила про збиті БпЛА та займання в промзоні від падіння уламків.
Контекст важить: «Дружба» — радянський магістральний маршрут, який стартує в районі Альметьєвська та виводить російську нафту до Центральної й Східної Європи. Саме тому будь-яка новина про «вузьке місце» тут одразу стає політикою.
За оцінкою газети «Дейком», у цій історії важливі не лише наслідки конкретного влучання, а й сигнал: Україна демонструє здатність бити по транспортних «нервах» РФ, коли дипломатичні важелі в ЄС буксують.
Удар по енергетичній інфраструктурі всередині Росії Київ дедалі частіше подає як «довгі санкції»: не паперові обмеження, а зниження реальної пропускної спроможності, ризиків і вартості логістики для агресора. Це логіка війни ресурсів.
Втім, головна інтрига — масштаб впливу. Навіть якщо пожежа локальна, ринок і сусіди реагують на сам факт уразливості: у нафтопроводів є репутація «працює/не працює», а не «майже працює». Тому Кремль і намагається мінімізувати значення інцидентів.
На тлі цього удару знову спливає дата 27 січня, коли транзит російської нафти через українську ділянку «Дружби» був перерваний через пошкодження обладнання. Київ наполягає: причиною стали російські удари, а не «політичне блокування».
Саме цей збій став детонатором конфлікту з Угорщиною та Словаччиною, які зав’язані на транзит російської нафти до своїх НПЗ. Обидві столиці публічно тиснуть на Київ, вимагаючи «відновити потік» і переводячи дискусію в категорію «енергетична безпека».
Найболючіший важіль тиску — електрика. У публічних заявах звучали погрози обмежити експорт струму в Україну, якщо постачання нафти не відновиться. Для Києва це чутливо в сезон пікового споживання та ремонтів після обстрілів.
Структурно залежність видно з цифр імпорту: за даними ExPro за попередні періоди, Угорщина та Словаччина стабільно дають найбільші частки в імпорті електроенергії (приблизно третина і ще близько третини відповідно). Тобто мова про «дві третини» постачання у типовій картині.
Однак і тут є межі шантажу. «Укренерго» наголошувало, що країни ENTSO-E не можуть просто так «перекрити рубильник» одностороннім рішенням: комерційний обмін підпорядкований правилам ринку і мережевим кодексам.
Попри це, сам факт погроз працює психологічно: бізнес і домогосподарства чують «можемо відключити», а в країні, де енергосистема України регулярно під ударами, будь-який натяк на дефіцит множиться на страх блекаутів.
Паралельно енергетичний спір переріс у європейську кризу солідарності. 23 лютого Угорщина заблокувала черговий пакет санкцій ЄС проти Росії та пов’язаний великий фінансовий інструмент підтримки України, вдаривши по єдності напередодні річниці вторгнення.
У Брюсселі це називають саботажем, а в Будапешті — «захистом національних інтересів». Угорські аргументи зводяться до того, що збій на «Дружбі» — «ворожий акт», який нібито підриває їхню енергобезпеку, і поки питання не вирішене, компромісів не буде.
Водночас Єврокомісія вже вказувала: у Угорщини та Словаччини є достатні резерви, щоб не драматизувати короткостроковий розрив постачання. Це підважує тезу, що «кран» — екзистенційна загроза, і робить позицію Будапешта радше політичним торгом.
Для України дилема неприємна: з одного боку, удари по російських енерговузлах скорочують ресурси війни. З іншого — вони стають інформаційним паливом для сусідів, які й так зберігають залежність від російської нафти та шукають легітимацію своєї «особливої» лінії в ЄС.
Проблема загострюється тим, що Україна змушена імпортувати електроенергію саме через руйнацію власної генерації: за оцінкою МЕА, у 2022–2023 роках близько половини потужностей було окуповано, знищено або пошкоджено, а також постраждала значна частина великих підстанцій.
У такій реальності «імпорт електроенергії» — не комфорт, а елемент оборони тилу. Коли ракети б’ють по ТЕС і мережах, додаткові мегавати з ЄС зменшують потребу в аварійних відключеннях і тримають економіку в русі.
Тому Київ змушений вести дві кампанії одночасно: військову — проти російської логістики нафти, і дипломатичну — щоб не дозволити перетворити «Дружбу» на інструмент вето проти України в Європі.
Практичний вихід лежить у прозорості: чіткий технічний графік ремонту української ділянки, спільні інспекційні механізми, комунікація через Єврокомісію. Це зменшує простір для наративу «Україна навмисно затягує».
Другий шар — диверсифікація. Чим ширша географія імпорту (Румунія, Польща, інші перетоки), тим складніше будь-кому прив’язувати світло до нафти. Паралельно потрібні інвестиції в розподілену генерацію та захист підстанцій.
І нарешті — політичний висновок: удар дронами по Калейкіну (як і будь-який рейд на енергетичну інфраструктуру в глибині РФ) підсвічує нову фазу війни — боротьбу за гроші й кіловати. У п’ятому році війни Росія намагається купувати метри української землі за рахунок енергошантажу, а Україна відповідає ударами по джерелах цього фінансування.
На короткому горизонті конфлікт навколо «Дружби» навряд чи зникне: Будапешт і Братислава залишаються залежними, а Кремль зацікавлений, щоб ця залежність розколювала ЄС. На довгому — зменшення російської нафти в Європі позбавить «Дружбу» політичної магії.
