Анкоридж, серпень, рукостискання Трампа і Путіна — здавалося, старт відлиги. Москва прагнула схилити США натиснути на Київ і Європу до «мирної формули» на її умовах та запустити перезавантаження відносин. Два місяці потому «дух Аляски» буксує.
Заступник глави МЗС РФ Рябков констатував, що «потужний імпульс» втрачено. В його риториці — образ тріщин, що дісталися фундаменту двосторонньої «будівлі». Це нетипово різко для Москви й віддзеркалює нервовість щодо наслідків війни.
Кремль паралельно залишає щілину для надії: пресконференція Путіна — про «складні питання, які потребують опрацювання». Ця двоголоса гра — класика: добрий і злий поліцейські, лестощі й попередження, щоб зберегти важелі у переговорах США-РФ.
Вашингтон тим часом зайнятий іншим фронтом з високим політичним дивідендом — мирним пакетом щодо Гази. Фактор Близького Сходу підвищує ставки: що більше капіталу Трамп вкладає в БВП-угоду, то менше вікно для компромісів із Москвою.
Фрустрація Білого дому щодо України проривається різкими заявами. Трамп називає Росію «паперовим тигром», допускає відновлення територій Києвом і публічно розмірковує про передачу «Томагавків». Для Кремля це червона лінія ескалації.
Відповідь не забарилася: Москва погрожує збивати крилаті ракети й бити по місцях пуску, натякаючи на «болісну» асиметрію проти США. Рябков навіть піднімає ставки ядерним тестом «у відповідь», змішуючи сигнали стримування й шантажу.
Водночас Кремль розігрує карту «спільних цінностей» для Трампа: компліменти його посередництву, реверанси MAGA-аудиторії, похвали союзникам президента. Це адресна дипломатія компліментів для внутрішньополітичної сцени США.
Ще одна наживка — пропозиція добровільно зберегти ліміти розгорнутих стратегічних боєзарядів після спливу договору, якщо США зроблять те саме. Це меседж про «стратегічну стабільність», покликаний вирізнитись на тлі риторики санкцій.
Та словесні ініціативи буксують об реалії фронту. Російські масовані удари по енергетичній інфраструктурі України та чорні ночі Києва звужують простір для компромісів. Для Заходу це аргумент на користь тиску, а не «великої угоди».
Паралельно Кремль демонстративно закручує гайки з ядерних тем: вихід із домовленостей про плутоній, «охолодження» щодо палива на окупованій АЕС. Це важелі, покликані підвищити ціну бездіяльності для Вашингтона і ЄС.
Європейський контекст теж неоднорідний: з одного боку — геополітика санкцій і прагнення обмежити російські енергодоходи, з іншого — внутрішні кризи та бюджетні вузькі місця. Кремль грає на цих розломах, апелюючи до «втоми від війни».
Однак на відміну від 2010-х, канали взаємної довіри підірвані. Відсутність посла США в Москві, заморожені майданчики діалогу, асиметрична публічна риторика — усе це цементує недовіру й обмежує поле для інженерії компромісу.
Для Трампа кожен крок щодо України — це баланс між стримуванням ескалації та репутацією «діл-мейкера». «Томагавк-опція» розширює оперативний горизонт ЗСУ, але тягне юридичні й політичні ризики для США і НАТО.
Кремлівська ставка — змішати сигнали: обіцяти стриманість у ядерних обмеженнях і водночас лякати ударами по пускових платформах. Це гра на нервах та на розколах у західних коаліціях, де еліти зважують ескалаційні ризики щодня.
«Дух Аляски» як бренд — спроба Москви повернути рамку «великих»: говорити про паритет, сфери впливу, «гарантії безпеки». Проте звої фронту й нова архітектура санкцій роблять такі рамки дедалі менш конвертованими у реальність.
Вашингтон відповідає «керованою непередбачуваністю»: залишає відкритими важелі тиску, підсилює Україну, тестує санкційні важелі проти імпортерів російської нафти, не закриваючи повністю двері для каналів деескалації.
У підсумку маємо стратегічну паузу без розрядки. Москва підливає лестощів, погрожує ескалацією й пропонує «обмежений контроль над озброєннями». Вашингтон вимірює вигоду: чи варта гіпотетична «угода» реальної ціни на інших театрах.
Для Європи головний виклик — не дозволити, щоб «дух Аляски» став інструментом розмиття єдності. Кожен жест примирення без реальної деескалації на полі бою ризикує стати запрошенням до нових ударів по енергетичній безпеці.
Ключ до розв’язки — на полі бою та в економіці. Поки РФ потребує дипломатичної «перепочинки» під тиском санкцій, США й ЄС мають мотив зберігати геополітичну інерцію на користь Києва, поєднуючи військову допомогу й фінансові обмеження.
Чи можливий «Анкоридж-2»? Лише за умов реальної зміни поведінки РФ: припинення ударів по цивільній інфраструктурі, відведення від ключових вузлів і змістовні кроки у верифікованому контролі над озброєннями. Поки що цього не видно.
Розмови про «спільні цінності» Москви з білою хатою — радше тактичний інструмент, ніж стратегічна пропозиція. У США наближаються політичні рішення щодо озброєння України; Кремль намагається вплинути на них через паблік-дипломатію.
Для Києва важливо утримати фокус союзників: показати ціну російської ескалації для європейської енергосистеми й безпеки НАТО, демонструючи ефективність західних систем ППО та прозорість використання допомоги.
«Велика угода» неможлива без мінімуму довіри й верифікації. А довіра не росте під гуркіт ракет. Тому «дух Аляски» нині радше метафора про втрачений шанс, ніж дорожня карта миру. Реальну карту пишуть ППО, санкції та стійкість тилів.
Головна інтрига найближчих місяців — чи перетвориться риторика Москви про «стратегічну стабільність» на реальні домовленості, чи залишиться димовою завісою для перегрупування. Поки що сигнали суперечливі, а темп війни зростає.
Отже, лестощі й застереження Кремля — це не про примирення, а про час. Про спробу виграти вікно для маневру, не змінюючи курсу. Рецепт відповіді очевидний: послідовна дипломатія сили, санкційна дисципліна й підтримка України без пауз.
Президент Дональд Трамп потискає руку президенту Росії Володимиру Путіну під час зустрічі для переговорів щодо припинення війни в Україні на спільній базі Елмендорф-Річардсон в Анкориджі, Аляска, 15 серпня — Кевін Ламарк
