Данія кілька років була зразком того, як європейська соціал-демократія може поєднувати соціальну державу і жорсткі обмеження притулку. Тепер уряд Кіра Стармера відкрито посилається на данську модель, формуючи нову імміграційну реформу у Британії.
Для правих популістів по всій Європі міграційна політика Данії давно стала аргументом: якщо центр-ліві можуть “закручувати гайки”, це легітимізує загальний тренд. Але останні муніципальні вибори в Данії показали тріщини в цьому підході, особливо в Копенгагені.
Копенгаген роками був символом стабільної підтримки соціал-демократів Данії. Натомість на місцевих виборах партія втратила контроль над містом уперше за століття. Частині міських виборців риторика про “чужинців” здалася надто жорсткою і навіть расистською.
Данська модель будувалася на ідеї: країна може бути “відкритою і закритою одночасно”. З одного боку, зберігається прийом легальної робочої міграції. З іншого — право на притулок максимально ускладнене, а умови для шукачів захисту зроблені навмисно несприятливими.
Ключовою опорою системи стали центри повернення, на кшталт Avnstrup. Там роками живуть люди, які не отримали статусу біженця, але й не можуть бути депортовані. Вони не мають доступу до роботи, перебувають під постійним контролем і живуть у фактичній “відкритій вʼязниці”.
Такий підхід має стримувальний ефект для частини нових заявників, але створює групу людей у режимі вічної тимчасовості. Це підриває інтеграцію біженців, посилює соціальну напругу і годує наратив, що Данія перетворюється на “непривітну країну” навіть для легальних мігрантів.
Міграційна криза 2015 року стала переломом. На тлі прибуття сирійців Данія першою з лівоцентристів пішла шляхом законів про “конфіскацію коштовностей”, “гетто” для “незахідних” жителів, постійного перегляду дозволів на проживання. Британський уряд сьогодні відтворює багато цих мотивів.
Сам Ларс Льокке Расмуссен, який запустив жорсткий курс, нині попереджає про ризики. На його думку, фокус на обмеженнях має балансуватися з усвідомленням демографічних потреб: економіці потрібні нові працівники, а суспільство — не втратити підтримку міграційної політики.
Британська міграційна політика шукає “данський баланс” в інших умовах. Уряд Кіра Стармера має стримати потоки шукачів притулку, розвантажити систему розміщення і показати виборцям контроль над кордонами, не повторюючи при цьому правоконсервативну повістку один в один.
Елемент політичного ризику очевидний. Частина молодих виборців у Данії бачить у риториці про “іноземців” нормалізацію стигми. Вони голосують за партії, що критикують курс як “страшилку”, яка підміняє реальні рішення щодо житла, освіти й охорони здоровʼя. Це сигнал і для Лондона.
Правові наслідки також стають обмежувачем. “Гетто- закон”, що привʼязує скорочення соціального житла до частки “незахідних” мешканців, уже отримав жорстку оцінку з боку інституцій Європейський Союз. Для Британії, яка прагне оновити власну імміграційну реформу, це попередження щодо меж допустимого.
Соціальна держава з високими податками й широкими пільгами особливо чутлива до дебатів про міграційне навантаження. Данія аргументує, що без обмежень притулку система не витримає. Однак надмірне акцентування “загрози” посилює відчуття небажаності у громадян другого покоління.
Дослідження міграційного права фіксують довгострокову ціну такої політики. Якщо інтегровані люди постійно чують, що країна “надто відкрита” для їхніх співвітчизників, це послаблює відчуття приналежності. У перспективі це шкодить і безпеці, і соціальній згуртованості.
Данська історія важлива для всієї Європи, що послідовно посилює контроль над кордонами. Від Франції до Бельгії політики цитують успіхи Копенгагена з точки зору зменшення статистики притулку, але часто ігнорують приховану ціну — “атмосферу постійного стресу і невизначеності” для мігрантів.
Урок для уряду Кіра Стармера очевидний: копіювати данську модель варто лише частково. Жорсткі інструменти потрібні проти зловживань і небезпечних маршрутів, але вони мають поєднуватися з прозорими легальними каналами вʼїзду і чіткою стратегією інтеграції біженців, що отримали захист.
Політика “відкрита й закрита водночас” працює, поки суспільство вірить у чесність правил. Надто велика ставка на символічні жести — на кшталт конфіскації прикрас — підриває довіру і за кордоном, і в самій Данії. Для Британії ризик втратити репутацію партнерської держави не менш відчутний.
Для Європейський Союз данський досвід — привід замислитися над спільними стандартами прийому і розподілу відповідальності, аби зменшити спокусу “перегони до дна” в окремих столицях. Без такої рамки навіть найкращі національні моделі перетворюються на фрагментарні й суперечливі.
Далі міграційна політика Європи рухатиметься між трьома полюсами: безпека кордонів, захист прав людини і демографічні потреби економіки. Данія показала, як швидкий перекіс у бік безпеки приносить короткострокові політичні дивіденди, але створює нові тріщини всередині суспільства.
Британський уряд тепер намагається повторити “данський поворот”, але у значно складнішому середовищі після Brexit. Чи вдасться зберегти баланс між контролем і відкритістю, залежить від того, чи стане уряд бачити в мігрантах не лише ризик, а й ресурс для економіки та культури.
Зрештою, головний урок Копенгагена — жодна міграційна політика не може покладатися лише на стримування. Якщо правила не супроводжуються інвестиціями в інтеграцію, справедливі процедури та зрозумілу комунікацію, навіть “успішна” статистика притулку обернеться для політиків втраченою довірою виборців.
