Для європейських столиць новий поштовх Вашингтона до миру стартував як черговий холодний душ. 28-пунктовий план, сформований без консультацій із союзниками, виглядав як ультиматум Києву і перемога Кремля. Для Європи це означало загрозу втратити суб’єктність.
Мирний план Трампа в початковій версії фіксував ключові вимоги Москви: передачу територій, фактичну відмову від НАТО і обмеження української армії. У такій конфігурації війна в Україні завершувалася не миром, а оформленою капітуляцією, причому без гарантій відновлення безпеки.
Реакцією Берліна, Парижа і Лондона стала не публічна війна заяв, а тактична гра. Європейський союз, попри обурення, демонстративно не рубав з плеча. Кейр Стармер, Еммануель Макрон і Фрідріх Мерц публічно назвали план «кроком до миру», але одразу позначили потребу «доопрацювання».
Формула проста: спершу комплімент, потім – повільне переформатування документа. У дипломатичному коді це означає спробу перевести мирні переговори з Росією з площини американсько-російської угоди у формат, де голос Європи неможливо ігнорувати.
Ключовою ареною стали переговори в Женеві за участі США, України та європейських дипломатів. Саме там почали прибирати найтоксичніші положення: жорстку заборону на вступ до НАТО, ліміти чисельності ЗСУ і обмеження на присутність європейських військ на українській території після миру.
Володимир Зеленський публічно визнав, що оновлена рамка містить «правильні елементи», але наголосив: найболючіші пункти він обговорюватиме особисто з Трампом. Це прямий сигнал: Київ не готовий погоджуватися на формули, які підривають суверенітет України та її безпекові гарантії.
Європейські лідери паралельно активували політичний інструментарій. Так звана Коаліція охочих – група країн, готових після припинення вогню ввести миротворчий контингент, – обговорює параметри можливої місії. Лондон уже підтвердив готовність «boots on the ground» у постконфліктний період.
Цей фактор безпосередньо виводить на тему НАТО і безпека Європи. Будь-який план, який забороняє союзникам розміщувати війська в Україні, автоматично знижує стримуючий ефект щодо Росії та створює прецедент: силове перекроювання кордонів у Європі не карається, а винагороджується.
Аналітики відзначають, що політика США щодо України під керівництвом Трампа залишається непослідовною. Віце-президент JD Vance говорить про скорочення зобов’язань, тоді як Держдеп – через Марко Рубіо – намагається повернути план у більш збалансоване русло, чутливе до позиції союзників.
Європейські столиці за рік виробили власний алгоритм роботи з Білим домом. Не провокувати особистих конфліктів, уникати відкритої конфронтації й у кулуарах методично змінювати зміст американських ініціатив. Так було з тарифами, з планом для Гази, тепер – із мирним планом Трампа.
Критики у самій Європі називають такий підхід «політикою пошкодженого контролю». Колишній посол США в НАТО Іво Даалдер говорить про «рефлекс запізнілого реагування», коли континентальні лідери щоразу прокидаються лише після того, як Вашингтон уже оголосив готове рішення.
Та водночас слід визнати асиметрію сил. Європа залежить від американських систем ППО, далекобійних ракет, розвідданих і логістики. Поки ці залежності не подолані, європейський вплив на політика США щодо України обмежений, якими б гучними не були заяви в Брюсселі чи Берліні.
Ситуацію ускладнює відсутність чіткої згоди всередині ЄС щодо цінності компромісу. Частина еліт прагне будь-якою ціною зупинити війна в Україні, інші наполягають: мир без справедливості лише відсуне наступну агресію й зробить Європу ще більш вразливою перед Кремлем.
Мирні переговори з Росією на умовах «мінус території, мінус НАТО» можуть створити небезпечний прецедент. Якщо агресор отримує політичні дивіденди за рахунок жертви, сигнал сусіднім авторитарним режимам очевидний: сила працює краще, ніж міжнародне право.
У цьому контексті роль Великої Британії виглядає особливо показовою. Кейр Стармер намагається балансувати між жорсткою позицією щодо Москви й потребою утримати Трампа в рамці трансатлантичної єдності. Саме Лондон часто стає перекладачем між європейською обережністю і вашингтонським тиском.
Еммануель Макрон традиційно говорить мовою стратегічної автономії Європейський союз. Він визнає, що мирний план Трампа «рухається в правильному напрямку», але чітко наголошує: жоден документ, який фіксує капітуляцію України, не може бути прийнятним для Парижа і ЄС загалом.
Фрідріх Мерц у німецькому дискурсі акцентує на обороноздатності Європи. Для Берліна питання не лише в параметрах майбутньої угоди, а й у тому, чи зможе континент нарешті вийти з тіні американської парасольки й інвестувати у власні безпекові гарантії на практиці, а не в деклараціях.
Київ залишається центральним, але не єдиним гравцем. Володимир Зеленський змушений одночасно торгуватися за умови миру, утримувати підтримку суспільства, управляти корупційними скандалами й реагувати на постійні атаки. У такій конфігурації простір маневру для Банкової вкрай обмежений.
Додатковий вимір – символічний. Похорони жертв російських ударів, які відбуваються паралельно з дискусіями про 28-пунктовий план, нагадують: для українців будь-яка «угода на папері» має ціну в життях. Саме тому суспільство болісно реагує на будь-які сигнали можливих поступок Москві.
Поки що стратегія європейців дає часткові результати. Найгірші пункти мирного плану Трампа пом’якшені, з’являється мова про повагу до суверенітет України. Проте остаточна версія угоди невідома, а готовність Володимира Путіна прийняти будь-який компроміс залишається сумнівною.
Для Києва і Європи ключовий висновок очевидний: без нарощування власної військової спроможності й політичної суб’єктності континент і надалі опинятиметься в ситуації, коли майбутнє війни в Україні визначають у Вашингтоні й Москві. А завдання ЄС – перетворити себе з об’єкта на рівноправного автора мирної формули.
