Південна Африка опинилася в центрі міжнародного скандалу після того, як щонайменше сімнадцять громадян ПАР заявили, що були обманом втягнуті у війну в Україні на боці російської армії. Те, що подавалося як легальна робота й програма підготовки тілоохоронців, фактично виявилося схемою вербування іноземних бійців для фронту на Донбасі.
46-річний безробітний батько трьох дітей розповідає, що в липні отримав дзвінок із пропозицією річного тренінгу з охорони в росії. За його словами, жінка представилася дочкою колишнього президента ПАР Джейкоба Зуми й пообіцяла після навчання контракт на роботу тілоохоронцем у партії uMkhonto weSizwe. Для людини без стабільного доходу це виглядало шансом вирватися з бідності.
Менше ніж за півтора місяця «навчання» перетворилося на військову операцію. Замість інструктажів із безпеки чоловікам видали військову форму, автомати й відправили в Ростов, а звідти — на передову війни в Україні. Траншеї, артилерійські обстріли, російські танки та дрони Донбасу стали реальністю тих, хто думав, що їде на цивільну роботу.
Сам чоловік, який нині все ще перебуває в росії, визнає: жодного «курсу тілоохоронців» не існувало. За його словами, групу фактично передали російським найманцям, а згодом — під командування регулярних підрозділів. Те, що у ПАР подавалося як працевлаштування, виявилося класичною схемою незаконного найму для участі у російській агресії проти України.
Офіс президента ПАР Сиріла Рамафоси підтвердив, що отримав сигнали від сімнадцяти південноафриканців, які просять про евакуацію з фронту. У заяві адміністрація визнала, що громадян «звабили під виглядом вигідних контрактів» і залучили до діяльності «найманських сил» у війні росія–Україна. Це створює для влади як внутрішньополітичну, так і міжнародну кризу.
Південноафриканське законодавство прямо забороняє службу в іноземних збройних силах без офіційного дозволу уряду. Тож історія не обмежується гуманітарним виміром: йдеться про можливі порушення кримінального права, зокрема щодо незаконного вербування, торгівлі людьми та участі громадян ПАР у найманських структурах, пов’язаних із російською армією.
Сиріл Рамафоса, президент Південної Африки, у Нью-Йорку у вересні. Офіс пана Рамафоси заявив, що чоловіків «заманили приєднатися до найманських сил, залучених до українсько-російської війни, під приводом вигідних трудових контрактів» — Вінсент Албан
В центрі скандалу опинилася Дудузіле Зума-Самбудла, донька експрезидента Джейкоба Зуми. Одна з її сестер подала заяву до поліції, звинувативши Дудузіле в тому, що вона нібито організувала відправку чоловіків до росії та фактичну передачу їх у розпорядження російських найманців. Сімейний конфлікт миттєво став справою загальнонаціонального масштабу.
Сестра, Нкосазана Бонганіні Зума-Мнкубе, заявила про «моральний обов’язок» повідомити правоохоронців, оскільки серед завербованих опинилися вісім членів її власної родини. Вона стверджує, що їх «вивезли до росії під фальшивим приводом і передали найманській структурі, щоб воювати проти України, без їхньої поінформованої згоди». Це радикально змінює сприйняття ролі родини Зуми.
Опозиційна Демократична партія ПАР подала окремий кримінальний позов, звинувачуючи Дудузіле Зуму-Самбудлу в участі в незаконному вербуванні. Опозиціонери оприлюднили скріншоти листування, яке, за їх словами, доводить її пряму комунікацію з деякими чоловіками, що нині застрягли на фронті. У медійному просторі формується образ політичної еліти, яка грає на стороні кремля.
Сама Зума-Самбудла публічно майже не коментує ситуацію, проте подала до поліції власну заяву про шахрайство, стверджуючи, за повідомленнями ЗМІ, що її нібито ввели в оману щодо характеру програми. Її партія uMkhonto weSizwe заявила про відсутність причетності до вербування та повідомила про відставку Дудузіле з парламентського мандату на тлі розслідування.
У ширшому контексті кейс ПАР вписується в модель, яку Україна й низка західних держав описують як системне вербування Африки кремлівськими структурами. Київ заявляє, що росія використовує економічну вразливість громадян різних країн континенту для набору іноземних бійців, обіцяючи зарплати, пільги й «легальну службу». Це доповнює арсенал кремлівської пропаганди в Африці.
За словами міністра закордонних справ України Андрія Сибіги, на боці росії можуть воювати понад тисяча чотириста громадян із трьох десятків африканських країн. Ці цифри складно незалежно перевірити, але історія південноафриканців, закинутих у Донеччину та Запоріжжя, підтверджує саму тенденцію: російська війна в Україні дедалі більше набуває рис конфлікту, куди втягнуті іноземні найманці.
Для Південної Африки скандал навколо родини Зуми є тестом на зрілість інститутів. З одного боку, влада зобов’язана рятувати своїх громадян із російських окопів і доводити, що їх втягнули в бойові дії незаконно. З іншого — президент Рамафоса повинен продемонструвати, що навіть впливові прізвища не стоять над законом, якщо йдеться про незаконний найм людей для участі у війні в Україні.
Дудузіле Зума-Самбудла, дочка колишнього президента Південної Африки Джейкоба Зуми — Emmanuel Croset/Agence France-Presse — Getty Images
Політична вартість бездіяльності може бути високою. ПАР позиціонує себе як посередника в глобальних конфліктах, учасника БРІКС і партнера як Заходу, так і росії. Історія з південноафриканськими найманцями руйнує образ нейтрального гравця й підживлює підозри, що окремі політичні групи в країні фактично допомагають кремлю вести війну проти України.
Для самих чоловіків війна стала особистою катастрофою. 46-річний батько трьох дітей надіслав журналістам фото свого російськомовного військового квитка, де його значать водієм у гаубичному розрахунку, що бере участь у «спеціальній військовій операції» в Донецькій, Луганській та Запорізькій областях. Він зізнається: «Ми не хочемо тут померти. Це повна людська руїна».
Ці свідчення з Донбасу оголюють ціну, яку платять люди, виловлені на периферії глобальної політики. Бідність, безробіття, нерівність у Південній Африці створюють ідеальне підґрунтя для вербування. Обіцянка контракту, зарплати й «тілоохоронної кар’єри» стає достатньою наживкою для тих, хто відчуває себе покинутим державою й економікою.
Україна, зі свого боку, наголошує, що присутність іноземних бійців на боці російської армії є частиною гібридної війни. Вона дозволяє кремлю не тільки збільшувати людський ресурс на фронті, а й створювати нові лінії політичного впливу в Африці, Азії та Латинській Америці. Вербування громадян ПАР — лише одна з ланок цього ланцюга.
Міжнародна спільнота опиняється перед питанням: чи достатньо існуючих механізмів контролю за найманцями й приватними військовими структурами. Розмите поле між офіційними збройними силами й «добровольчими» чи «контрактними» формуваннями дозволяє росії й афілійованим групам обходити санкції й формальні заборони, прикриваючись приватними ініціативами.
Скандал у ПАР може стати прецедентом для посилення міжнародних норм щодо вербування. Якщо слідство доведе, що політичні діячі брали участь у відправці людей на війну в Україні під виглядом цивільної роботи, це відкриє шлях до жорсткіших покарань і тиску на мережі вербувальників у інших країнах Африки. Для кремля це означатиме звуження маневру.
На внутрішньому рівні Південної Африки історія оголила старі проблеми: тіньові зв’язки частини політичного класу з росією, розкол усередині родини Зуми, а також слабкість соціальної політики, яка лишає тисячі людей без альтернативи, окрім ризикованих заробітків за кордоном. Суспільство бачить, що зовнішня політика безпосередньо зачіпає життя звичайних громадян.
Для України ці історії — ще один аргумент у дипломатичній роботі з країнами Глобального Півдня. Київ намагається показати, що війна в Україні — не «європейський конфлікт», а глобальна криза безпеки, у якій експлуатуються бідні громади Африки. Історія південноафриканських найманців може стати важливим кейсом у цій інформаційній боротьбі.
У підсумку кейс ПАР демонструє, як легко геополітика перетворюється на особисту трагедію. Між президентськими кабінетами, кремлівськими угодами й партійними іграми втрачається голос людини, яка просто хотіла «легальну роботу», а опинилася під обстрілами в окопах Донбасу. І питання, яке ставить цей чоловік, звучить набагато ширше за його власну історію: чи має право війна красти життя тих, кого звабили чужими обіцянками.
