Обіцянка «закінчити війну за добу» стала політичним двигуном кампанії Дональда Трампа, але в реальності перетворилася на довгий і суперечливий процес. Мирні переговори зайшли в зону, де рішення США часто виглядали нестабільними та несинхронними з фронтом.
Ключовий злам — визнання самим Трампом, що домовленість не робиться «за один день» і що це «дуже складна справа». Для України це означало втрату простого сценарію: швидка угода стала мінливою серією кроків, пауз і нових вимог до Києва.
Перший вузол конфлікту виник ще під час перехідного періоду, коли команда Трампа шукала юридичний «парасольковий» дозвіл на контакти з Москвою. Ідея секретного листа від Байдена провалилась, бо Білий дім боявся угоди ціною інтересів України.
Відмова Байдена стала сигналом недовіри: Вашингтон не хотів легалізувати ранній торг із Кремлем. Для України це створювало ризик, що союз США-Україна буде переглянутий без участі Києва, а безпекові гарантії підмінять політичними формулюваннями.
Далі запрацював бекканал через Саудівську Аравію, де фігурував Кирило Дмитрієв як неформальний посередник. У таких конструкціях головна загроза — відсутність прозорості: переговори можуть рухатися швидше, ніж узгодження позицій з Україною та Європою.
Цього місяця український солдат стріляє з гаубиці в напрямку лінії фронту в Покровську — Тайлер Хікс
На тлі цього у Вашингтоні сперечалися про ролі людей. Кіт Келлог, відомий критик Путіна і прихильник підтримки України, спочатку мав бути ключовим спецпосланцем. Але його почали відтискати, а на передній план вийшов Стів Віткофф.
Для Києва така заміна означає зміну логіки: менше «воєнної рамки», більше «угоди будь-якою ціною». Ім’я Віткофф у цій історії важливе як маркер персональної дипломатії, де вплив мають не інституції, а доступ до президента.
Третя лінія — внутрішні рішення Пентагону. За описом розслідування, там з’явилися чиновники, близькі до позиції Джей Ді Венса: Україну вважали «проектом із високою ціною» і хотіли перенести фокус на стримування Китаю.
Наслідок був конкретний: військова допомога стала рваною. Повідомляється про затримки та непублічні рішення щодо постачання, зокрема критичних боєприпаси 155 мм. Для фронту це не дискусія про стратегію, а прямий множник втрат і відступів.
Коли снарядів менше, оборона стає дорожчою в людях. Українські командири завжди рахують війну простими категоріями: вогнева щільність, час реакції, ресурс на контратаки. Будь-яка пауза в постачанні перетворює позиції на «тонку лінію», яку важко тримати.
Паралельно Трамп переоцінював силу особистого впливу на Путіна. Ідея «я домовлюся напряму» зіткнулася з жорсткою реальністю: Кремль не поспішав поступатися, а навпаки нарощував тиск на українські міста та енергетику.
Фрустрація Трампа проявлялася у питаннях про санкції проти Росії, але вирішальних кроків довго не було. Це створювало дивну картину: Вашингтон вимагав від Києва гнучкості, тоді як Москва отримувала час і простір для продовження війни.
П’ятий важливий пласт — роль ЦРУ та військових, які шукали способи послабити економіку РФ, коли політичні рішення гальмували. За описом, підтримка розвідданими допомагала готувати удари по НПЗ та елементах оборонної промисловості Росії.
Ключова знахідка — «ахіллесова п’ята» нафтопереробки: уразливий вузол, втрата якого виводить завод із ладу на тижні. Такі удари по НПЗ переносять війну в сферу ресурсів: паливо, бюджет, логістика, темп виробництва озброєнь.
Згадується й розширення дронових ударів по кораблях, пов’язаних із тіньовий флот. Це важливо, бо морська логістика — артерія обходу обмежень, а удари по ній б’ють по здатності РФ фінансувати війну без прямої зміни фронту.
Шостий висновок виглядає «людським», але він про політику символів. Відносини Трамп—Зеленський після публічного конфлікту, за описом, потеплішали через приватні епізоди, які «олюднили» Зеленського в очах Трампа.
Такі моменти не замінюють стратегій, але впливають на тон переговорів. У системі, де рішення часто зав’язані на імпульс першої особи, довіра та емоційний контакт можуть зняти напругу або, навпаки, спровокувати новий вибух.
Пан Трамп простягає руку президенту Росії Володимиру Путіну на Алясці у серпні — Даг Міллс
Найнебезпечніше в цій історії — не окремі заяви, а хаотична архітектура ухвалення рішень. Коли адміністрація Трампа одночасно тисне на Київ щодо компромісів, але не формує стабільних інструментів стримування Москви, війна стає довшою.
Україна в такій моделі ризикує опинитися між двома «несумісними вимогами»: поступитися заради миру й одночасно не отримати гарантій, які роблять мир стійким. Саме тому безпекові гарантії стають не пунктом торгу, а ядром будь-якої угоди.
Окрема проблема — конкуренція інституцій. Пентагон може гальмувати постачання, розвідка — допомагати з операціями, Держдеп — шукати формат, а Білий дім — змінювати тон щотижня. Для союзників така асиметрія виглядає як ненадійність системи.
У підсумку «мирні переговори» перетворилися на боротьбу за те, хто визначає правила: дипломати, військові, радники чи особисті посланці. Віткофф і Келлог у цій картині символізують дві різні школи: угода через поступки або угода через стримування.
Для України висновок жорсткий: союз США-Україна більше не можна сприймати як автоматичний. Його треба щодня підтверджувати аргументами, цифрами, дисципліною комунікацій і роботою з Конгресом, Пентагоном, розвідкою та союзниками в Європі.
Для Європи ця історія — попередження на майбутнє. Якщо Вашингтон коливається, континенту доведеться брати більше відповідальності: ППО, боєприпаси, виробництво, фінансування. Інакше будь-яка пауза США перетвориться на кризу фронту.
Для Росії хаос у США — можливість. Кремль завжди грає на розбіжностях і затягуванні часу. Якщо санкції проти Росії відкладаються, а підтримка України «пульсує», Москва отримує стратегічну перевагу без блискавичних проривів.
Головний урок на 2026 рік: мир не настає від гасла, а від системи. Потрібні стабільна військова допомога, зрозумілий пакет гарантій, контроль виконання і готовність карати порушника. Без цього будь-яка угода стане лише перервою перед новою війною.
Якщо звести все до одного висновку, то він неприємний, але чесний: союз тримається не на симпатіях і не на обіцянках «за 24 години», а на передбачуваних рішеннях. І поки США коливаються, Україні доведеться закладати у планування найгірший сценарій — і змушувати партнерів робити вибір.
