Західні столиці входять у черговий раунд дипломатичної боротьби за Україна. Мирний план США, який мав би стати кроком до завершення війна, сприйняли як документ, що занадто відверто враховує інтереси Москви. Саме тому союзники активізувалися й публічно стали на бік Києва.
28-пунктний план, розроблений у Вашингтоні, передбачає територіальні поступки на користь Росія, скорочення української армії й закриття шляху до НАТО. Для країни, що чотири роки стримує агресія, така формула виглядає не як мир, а як оформлена поразка.
Зеленський у зверненнях попереджає: Україна опинилася між гідністю та страхом втратити підтримка союзників. Він наголошує, що суверенітет України не може стати розмінною монетою навіть у переговорах із головним партнером – Сполученими Штатами. Мирний план США потребує глибокої корекції.
Саме тому у Женеві готується розширена українська делегація. До неї приєднаються представники Франції, Німеччини, Великої Британії та ЄС. Їхнє завдання – не лише поговорити з Вашингтоном, а й чітко зафіксувати червоні лінії, які Київ не може перейти за жодних умов.
Ключовий камінь спотикання – вимога передати частину територій Росія. У плані йдеться про закріплення окупації й відмову України від контролю над окремими регіонами. Європейські уряди нагадують: кордони в Європі не можуть змінюватися силою, інакше руйнується сама основа довоєнної архітектури безпеки.
Спільна заява лідерів ЄС, Канади й Японії виглядає як узгоджений сигнал Вашингтону. Вони вітають прагнення до миру, але прямо попереджають, що обмеження українських збройних сил зроблять державу вразливою до нового удару. Безпекові гарантії мають посилювати Київ, а не зв’язувати йому руки.
Окремий блок стосується НАТО та ЄС. Союзники нагадують, що рішення про розширення Альянсу та європейської спільноти ухвалюють самі члени, а не треті країни. Будь-які положення, які фактично накладають вето Росія на європейський вибір України, для Брюсселя є токсичними й політично небезпечними.
На полях саміту G20 в Йоганнесбурзі французький, німецький та британський прем’єри провели серію консультацій. У фокусі – питання, як зміцнити підтримка України й не допустити компромісів за її спиною. Німеччина окремо наголосила: жодні війни не можна завершувати рішенням «великих» без згоди тих, по кому б’ють.
Фрідріх Мерц прямо заявив, що Україна потребує жорстких гарантій, а не розмитих формул. Він визнав, що шанс на завершення війни нині є, але до «хорошого результату для всіх» ще далеко. Його слова віддзеркалюють настрої у Європі: поспіх у переговорах може дорого коштувати в майбутньому.
Британський прем’єр Кір Стармер зосередився на поведінці Росія. Він нагадав, що Кремль постійно імітує зацікавленість у мирі, але продовжує ракетні удари по містах, як це сталося нещодавно на заході України. Це підриває довіру до будь-яких обіцянок з боку Путіна.
Європейські лідери підкреслюють: війна в Україні – це не локальний конфлікт, а безпосередня загроза для ЄС. Якщо агресія буде винагороджена, це створить прецедент для нових криз. Саме тому формула «реалістичного миру», яку просуває частина американського істеблішменту, в Європі сприймається з великим скепсисом.
У відповідь Київ формує переговорну позицію, де центральними поняттями залишаються суверенітет України, справедливий мир і реальні гарантії від нового вторгнення. Зеленський заявив, що українські представники у Женеві добре розуміють, як захистити національні інтереси й не допустити третьої фази російської агресії.
До складу делегації входять глава Офісу президента Андрій Єрмак, головний переговорник Рустем Умеров та інші посадовці сектору безпеки. Офіційно зазначено, що уповноважені мають мандат вести не лише консультації з США, а й за потреби комунікацію з російською стороною через посередників.
Особливий символізм додав день переговорів. Україна вшановує пам’ять жертв Голодомор, коли сталінський режим свідомо морив голодом мільйони людей. Зеленський прямо провів паралель: тоді і зараз Росія приносить на цю землю смерть, і українці знову змушені боронити своє право на існування.
Ця історична пам’ять вплітається в нинішні переговори. Для суспільства, що пережило Голодомор і масштабну війна, будь-який «мир» за умовами агресора виглядає повторенням минулих трагедій. Тому внутрішній мандат влади – не допустити рішень, що перетворять країну на залежну буферну зону.
Західні партнери це розуміють і намагаються виробити спільну лінію. Формула «нічого про Україну без України» стала наріжним каменем позиції Урсули фон дер Ляєн та Еммануеля Макрона. Вони відкрито заявляють: мир без поваги до суверенітету України просто не буде легітимним.
Паралельно союзники попереджають: будь-яке обмеження української армії чи санкційного тиску на Росія, прописане в угоді, має бути узгоджене з усіма членами НАТО й ЄС. Це не лише питання формальностей, а й гарантія того, що домовленості не розваляться відразу після підписання.
Україна, своєю чергою, демонструє готовність до відповідальної дипломатії. Київ не відмовляється від переговорів і не зриває ініціативу США, але чітко маркує неприйнятні умови. Це дозволяє зберегти підтримка союзників і водночас показати, що мирний процес для неї – не шлях до капітуляції.
Ситуація ускладнюється тим, що Москва розраховує на втому світових столиць від затяжної війна. Кремль вірить, що тиск на Україна через мирні ініціативи зрештою змусить Київ погодитися на вигідні Росія кордони. Та консолідація Заходу навколо Києва поки що ламає цю логіку.
Європейські уряди нагадують: Київ уже неодноразово погоджувався на американські пропозиції щодо тимчасових перемир’їв, тоді як російська сторона затягувала паузи, вимагаючи дедалі більших поступок. Це породжує сумнів, що нинішній 28-пунктний план стане винятком із російської практики.
Зрештою, переговори у Женеві стануть тестом не лише для України, а й для всього колективного Заходу. Від того, чи вдасться перетворити мирний план США з документа, вигідного Москві, на реальну основу справедливого миру, залежить і майбутнє безпеки Європи, і довіра до самої концепції міжнародних гарантій.
Для Києва стратегічна мета очевидна: зберегти суверенітет України, повернути контроль над своїми територіями та закріпити підтримка союзників не на папері, а в конкретних механізмах оборони. І саме ці виміри будуть головними мірками успіху будь-яких домовленостей, незалежно від того, як вони називатимуться у підсумкових комюніке.
