Іран опинився в унікальній ситуації: після взаємних ударів ізраїльських та американських військ, які завдали значних руйнувань його ядерній інфраструктурі, країна з однойменним «режимом виживання» стоїть на краю гострого соціально-політичного ножа.
Національна безпека, ядерна програма та внутрішня політика перебувають у розпалі глибокої кризи, що загрожує самій існуванню Ісламської Республіки.
З одного боку, верховний лідер Аятолла Алі Хаменеї оголосив про «перемогу Ірану» та заявив, що обстріли не зламали систему, яка була закладена ще в 1979 році під час революції.
Проте сам факт допустити влучання ізраїльських ракет у стратегічні об’єкти свідчить про серйозне ослаблення оборонного щита у вигляді ракетного озброєння та російських технологій, які Іран активно закуповував останні роки.
Під головуванням президента Масуда Пезешкіана у країні заговорили про перспективу пом’якшення курсу та відновлення діалогу із Заходом. Міністр закордонних справ Аббас Арагхчі визнав, що «ядерні об’єкти зазнали значного та серйозного ушкодження», що відкриває шлях для нових переговорів щодо відновлення ядерної угоди та зняття санкцій. Це підтверджує прагнення поміркованих сил використати кризу для пожвавлення економіки та зняття ізоляції.
У тому ж час жорсткі консерватори з Революційної гвардії наполягають на збереженні незалежності ядерного шляху, вважаючи будь-які поступки «ворожими актами». Командування корпусу навіть пригрозило новими ударами у випадку подальшого втручання США чи Ізраїлю. Саме ця велика структурна сила — відряджена до десятків бригад у прикордонних провінціях — уособлює ризик ескалації, який може перетворити локальний інцидент на масштабний регіональний конфлікт.
Населення Ірану втомилось від постійних економічних труднощів, спричинених санкціями та пандемією COVID-19. Падіння ВВП, зростання інфляції та втрата довіри до державних програм підтримки призвели до нової хвилі протестів серед молоді та представників дисапори. Після смерті Махси Аміні в 2022 році вуличні акції нагадали владі про небезпеку масових проявів невдоволення. Сьогодні в багатьох містах знову лунають заклики до змін та звільнення політв’язнів.
Відлуння війни з Ізраїлем викликало у пам’яті досвід 2009 року, коли Народний рух Зелених протестував проти сфальсифікованих виборів. Тоді жорстокий розгін демонстрантів і масові ув’язнення загострили протистояння між владою й тими, хто прагнув послабити контроль верховного лідера. Зараз ми бачимо подібний баланс між «захистом революції» та бажанням частини суспільства реформувати політичну систему.
Попри заяви Хаменеї про стабільність, за кулісами відбувається неабияка боротьба за владу. Помірковані сили на чолі з Пезешкіяном і представниками технократичної еліти обговорюють можливість політичного плюралізму, посилення повноважень парламенту та зменшення ролі Вищого провідника. Це, на їхню думку, відкриє шлях до інвестицій, відновлення енергетичного сектору та модернізації транспортної інфраструктури.
Втім, жорсткі лідери Ісламської революції вважають, що будь-які реформи підривають основи теократичного ладу. Вони мають значний вплив у Судовій системі, держконтролі над ЗМІ та силових структурах. Під час останніх арештів у курдських регіонах та на південному заході країни було затримано понад двісті активістів, що демонструє готовність режиму застосувати жорсткі методи придушення.
Ключовою залишається економічна складова: без відновлення ядерної угоди Іран не отримає доступ до міжнародних фінансових ринків, що унеможливлює відновлення нафтовидобутку на довоєнних рівнях. Санкції, введені після відмови в ядерному договорі та нові пакети обмежень через причетність до підтримки «Хезболли» й інших проксі-груп, призвели до скорочення експорту нафти на третину. Це спричинило дефіцит бюджету, виплату пенсій та субсидій державним монополіям.
У діаспорі Ірану, особливо в США та Європі, спостерігається змішана реакція. Частина іранських американців закликає до дипломатичного врегулювання та підтримує ідею поступового рефорсу. Інші, згадавши арешти журналістів та репресії проти дисидентів, побоюються, що режим лише маскуватиме жорстку політику під «відкритими» гаслами. Водночас активісти в Дубаї та Лондоні організовують форуми для діалогу з європейськими та американськими політиками, щоб донести голос протестувальників та вимагати жорсткіших санкцій проти іранських еліт.
У регіоні ключовими гравцями залишаються Саудівська Аравія та Туреччина, які демонструють обережний оптимізм щодо можливого посередництва між Іраном і Заходом. Обидві держави зацікавлені в стабільному Ірані, який не підживлюватиме конфлікти в Ємені та Сирії. Однак будь-яка зміна в Тегерані може вплинути на розклад сил у Перській затоці, де змагаються за економічний та політичний вплив.
Отже, Іран після зіткнень із Ізраїлем та США стоїть перед критичним вибором між збереженням жорсткої теократії та новим курсом на реформування. На кону — майбутнє ядерної програми, внутрішня безпека, розвиток економіки та довіра вірян. Залежно від пріоритетів революційної гвардії або поміркованих технократів, країна може обрати шлях подальшої ізоляції чи повернення на міжнародну арену через поступки та діалог. У цих умовах найвірогідніший сценарій — поступове балансування між жорсткими заходами безпеки і дозованими реформами під пильним контролем верховного лідера.
