У Тегерані все почалося не з гасел про свободу, а з цифр на табло обмінників. Наприкінці грудня іранський ріал провалився до історичних мінімумів, і за кілька годин у серці торгівлі — базарах — піднявся страйк торговців.
Відео з торгових центрів і рядів показували однакову сцену: опущені ролети, натовп у проходах, короткі вигуки про ціни, що змінюються щодня. За відкритими ринковими котируваннями курс наближався до 1,445 млн ріалів за долар.
Далі протестна хвиля швидко вийшла за межі «базарної економіки». До купців долучилися студенти, службовці, бідніші містечка в провінції — саме ті групи, які не завжди масово підтримували рух 2022 року Women, Life, Freedom.
За підрахунками редакції Дейком, перелом у тому, що цього разу економічна криза й інфляція стали універсальною мовою обурення — спільною для середнього класу й периферії. Відчуття «розпаду вартості праці» зшило соціальні прошарки сильніше, ніж культурні вимоги.
Санкції та зовнішній тиск лише підсвітили внутрішні тріщини. Інфляція роками тримається дуже високою, а за 2025-й ріал, за оцінками медіа й аналітиків, різко просів, що перетворило заощадження на пил і зробило імпортні товари недосяжними.
Символічно, що старт дали саме базари. В іранській історії «базар» — не просто торгівля, а мережа довіри, кредиту й мобілізації. Коли закриваються лавки, місто бачить не протест у соцмережах, а порожні вулиці й зупинку грошового кровообігу.
Це пояснює, чому страйк торговців швидко став політичним. Економічні скарги трансформувалися в гасла проти верхівки, а у частини натовпу з’явилися навіть монархічні мотиви — як маркер відчаю, а не обов’язково реальної політичної програми.
Влада відповідає суперечливо. Президент Масуд Пезешкіан зробив «технічний» жест — заміна голови центробанку та розмови про допомогу населенню, але цей сигнал не перекрив системну проблему: довіри до державних фінансів і правил гри немає.
Паралельно увімкнувся «силовий контур». Верховний лідер Алі Хаменеї назвав учасників заворушень «саботажниками» та пообіцяв, що режим «не відступить». Ці формули важливі: вони готують суспільство до виправдання жорсткого розгону.
Далі — інтернет-блекаут. Вимкнення зв’язку в Ірані не лише про цензуру, а й про управління страхом: люди гірше координуються, складніше фіксувати насильство, а чутки замінюють факти. Та саме це часто радикалізує — «темрява» народжує підозру.
На землі протести стали кривавішими. Різні правозахисні оцінки розходяться, але загальний контур один: десятки загиблих, сотні чи тисячі затриманих, зіткнення з поліцією та силовиками в різних регіонах.
Окремий тривожний сигнал — риторика судової системи. Погрози смертною карою «терористам» і «саботажникам» — це інструмент залякування, який режим уже застосовував у попередні хвилі протестів, щоб розколоти натовп і відбити масовість.
Чому нинішня хвиля небезпечніша для влади? Бо економічна криза збігається з відчуттям зовнішньої вразливості: після ударів і регіональних втрат Тегеран виглядає менш «непорушним», а еліти — більш роз’єднаними у відповідях.
Втім силовий ресурс у держави значний, і саме тут вирішується сценарій. Якщо Корпус вартових ісламської революції та поліція діятимуть максимально жорстко, протести можуть «просісти» в містах, але перейти у довгу, локальну партизанську непокору в провінції.
Другий сценарій — контрольована «соціальна подушка»: точкові виплати, валютні обмеження, показові арешти корупціонерів. Це може знизити температуру на тижні, але не лікує причини: інфляція, санкції, тіньові монополії та втеча капіталу повернуться новими хвилями.
Третій — найризикованіший для всіх: розкол у верхівці й переговори з частиною протестного середовища. Іранська система традиційно уникає такого, бо будь-яка поступка виглядає як слабкість. Але й «тотальна дубинка» може зламати лояльність тих силовиків, які самі живуть у тій самій дорожнечі.
У короткій перспективі ключовий індикатор — чи зможе влада утримати «побутовий мінімум» у містах: паливо, базові продукти, курс. Якщо ріал продовжить падіння, протестам не потрібні будуть лідери — їх підживлюватиме касовий чек.
На горизонті 2026 року Іран входить у фазу, де економічна криза стає політичною щоденно. І саме тому нинішні протести в Ірані — це не «спалах», а тест на здатність режиму керувати країною, в якій гроші знецінюються швидше, ніж страх.
