Сирени повітряної тривоги в Ізраїлі цієї зими звучать так, ніби місто дихає уривками. Під час іранських ракетних обстрілів люди біжать у бомбосховища, підземні паркінги та укріплені кімнати, рахуючи хвилини до вибухів.
Та кожен новий залп підсвічує не лише роботу ППО, а й дефіцит укриттів. У країні, що десятиліттями готувалася до сценарію Ізраїль–Іран, виявилося, що захист розподілений нерівномірно, а в багатьох районах його просто немає.
Звіт державного контролера, оприлюднений у січні й заснований на даних початку 2025 року, фіксує: понад три мільйони людей живуть без “стандартного захисту”. Це майже третина населення — цифра, що змінює сприйняття ризику від балістичних ракет.
За підрахунками редакції Дейком, сама наявність сирени й алгоритму дій не замінює фізичної інфраструктури: цивільна оборона працює там, де є куди забігти. Коли укриття зачинені, далеко або переповнені, інструкції перетворюються на формальність.
Проблема особливо гостра в арабських громадах Ізраїлю. Із 11 775 публічних сховищ лише 37 розташовані в арабських муніципалітетах, і вісім із них, за тим самим звітом, не придатні до використання. Це не статистика — це географія вразливості.
Вона ще чіткіша на півдні, у бедуїнських населених пунктах. Активістка Атія аль-Асам говорить про “реальну небезпеку” і страх людей, які чують вибухи, але не мають куди сховатися. Для багатьох укриття — розкіш, а не право.
Частина бедуїнських громад, особливо невизнаних державою, роками живе без базових сервісів — води, каналізації, електрики, вивезення сміття, доріг. На цьому тлі бомбосховище стає символом не лише війни, а й хронічної нерівності інфраструктури.
Парадокс у тому, що в центральних містах — таких як Тель-Авів — посадовці часто впевнені: місць вистачить. Там більше приватних укріплених кімнат, новішої забудови та доступу до публічних укриттів. Війна робить цю різницю видимою, майже фізичною.
Влада нагадує: під час літньої фази конфлікту 2025 року укриття й “безпечні кімнати” справді врятували життя. Тоді, за офіційними даними, загинули десятки людей, тисячі були поранені, і кожне вчасно відчинене сховище змінювало фінал конкретної історії.
Саме тому Командування тилу та муніципалітети після попередньої ескалації обговорювали розширення мережі захищених просторів і ремонт наявних. Але між нарадами й бетоном лежить бюджет, бюрократія та земля — особливо там, де статус поселень спірний.
Сучасна загроза від Ірану — це не лише кількість запусків, а й точність та масованість. Навіть найкраща ППО не гарантує, що всі ракети буде перехоплено. Отже, “другий рубіж” — укриття — стає частиною стратегічної оборони, а не суто гуманітарним питанням.
І тут з’являється політичний вузол. Розширення укриттів у арабських муніципалітетах і бедуїнських районах означає перегляд пріоритетів, правил планування та темпів інвестування. Це складніше, ніж відкрити метро як тимчасовий притулок на кілька ночей.
Публічна дискусія вже рухається від емоцій до цифр: що таке “стандартний захист”, скільки людей без доступу, де саме провали, і хто відповідає — держава, місцева влада чи забудовники. У країні постійної мобілізації це стає питанням довіри.
Нерівність укриттів болить ще й тому, що вона віддзеркалює нерівність безпеки. Коли одна родина спускається в акуратний бункер у підвалі, а інша — ховається в коридорі старого будинку, суспільний контракт тріщить разом зі стелею.
У короткій перспективі рішення очевидні: аудит усіх публічних бомбосховищ, ремонт непридатних, відкриті переліки локацій, ключі й доступ 24/7, навчання для керуючих компаній. Це відносно швидкі кроки, які зменшують ризики вже зараз.
У середній перспективі потрібні “захищені простори” в школах, садочках, лікарнях, на транспортних вузлах. Ракетні обстріли б’ють по ритму життя, і цивільна оборона має бути не реакцією, а частиною щоденної інфраструктури.
У довгій перспективі — це про модернізацію житлового фонду, стандарти будівництва й подолання розриву між центром і периферією. Дефіцит укриттів не зникає після перемир’я: він накопичується до наступної сирени.
Сьогодні іранські атаки на Ізраїль показали просту річ: війна перевіряє не лише армію, а й міста. І якщо балістичні ракети стали тестом для систем перехоплення, то бомбосховища стали тестом для держави — на рівність, планування і відповідальність.
