Перемир’я між США та Іраном прожило лише добу, перш ніж стало зрозуміло: головна його проблема не в тому, що воно слабке, а в тому, що кожна сторона вже намагається використати його як інструмент тиску. Замість стабільної паузи світ отримав короткий коридор до нових переговорів, де сам факт тиші ще не означає згоди щодо її сенсу.
Саме тому суботня зустріч в Ісламабаді виглядає не стартом мирного процесу, а тестом на те, чи можна взагалі зібрати спільну політичну мову після п’яти тижнів війни. Дональд Трамп хоче показати, що здатен перетворити крихке ceasefire на ширшу угоду. Тегеран хоче довести, що не програв і все ще здатен диктувати рамку торгу. У цьому конфлікті дипломатія починається не після завершення війни, а ще всередині її уламків.
Найточніше це видно по самій архітектурі майбутніх переговорів. До Пакистану летить JD Vance разом із Steve Witkoff і Jared Kushner — команда, яка має зшити в одне одразу кілька несумісних речей: припинення ударів, свободу судноплавства в Ормузькій протоці, межі санкційного послаблення і долю іранської ядерної програми. За попереднім аналізом Дейком, це вже не класичні переговори про мир, а спроба зібрати мінімальний пакет співіснування там, де повноцінна велика угода майже недосяжна.
Головна слабкість нинішньої паузи полягає в тому, що сторони досі не згодні навіть щодо її початкових умов. Іранські офіційні особи вже заявляють про порушення кількох пунктів нібито погодженої рамки, зокрема через ізраїльські удари по Hezbollah у Лівані. Білий дім відповідає, що Ліван не входив у домовленість. Це означає просту й небезпечну річ: Вашингтон і Тегеран рухаються до переговорного столу, маючи різні карти тієї самої угоди.
Такі розбіжності особливо токсичні тому, що вони стосуються не периферії, а самого центру сили на Близькому Сході. Для Тегерана Hezbollah — не другорядний союзник, а частина системи регіонального стримування. Якщо Іран погодиться на перемир’я, під час якого Ізраїль продовжує бити по його ключовому партнеру, це стане сигналом усій “осі спротиву”, що іранська парасолька більше не гарантує захисту. Для Вашингтона, навпаки, включення Лівану в угоду автоматично розширює американську відповідальність за дії Ізраїлю.
Саме в цій тріщині й хитається вся конструкція. Трамп говорить про переговори як про можливість швидкого переходу до “real agreement”, але політична реальність влаштована інакше: обидві сторони прагнуть спершу виграти позицію, а вже потім обговорювати зміст миру. Іран через риторику намагається закріпити тезу, що саме США і їхній союзник першими розмивають перемир’я. Білий дім, своєю чергою, намагається показати, що Тегеран просто торгується і публічно завищує власні вимоги.
Не менш важливим є інший вузол — збагачення урану. Саме тут проходить межа, за якою переговори можуть легко зірватися. Тегеран продовжує наполягати на своєму sovereign right to enrich uranium, тобто на праві мати внутрішню програму збагачення. Вашингтон публічно не поступається і говорить про zero enrichment як про безальтернативну вимогу. Така відстань між позиціями майже не залишає місця для швидкого comprehensive deal.
Тому дедалі реалістичніше виглядає інший сценарій: не велика ядерна угода, а серія дрібніших компромісів. Це могла б бути часткова домовленість щодо Ормузької протоки, обмеженого sanctions relief, технічних каналів комунікації і, можливо, механізму стримування нових атак. Такий формат не закриває головних суперечностей, але дозволяє сторонам виграти час. А в нинішній кризі час сам по собі вже став стратегічним ресурсом.
Ормузька протока тут відіграє роль не просто транспортного коридору, а важеля, який Тегеран ще не відпустив. Попри формальне перемир’я, значне судноплавство там не відновилося. Це означає, що Іран зберігає найболючіший важіль впливу на global markets, oil prices і нервову систему американської політики. Поки танкери не пішли в нормальному режимі, жоден дипломатичний оптимізм не виглядає переконливим. Мир перевіряється не заявами, а тим, чи знову працює інфраструктура світової торгівлі.
Для Трампа це створює подвійний ризик. З одного боку, він хоче показати себе президентом, який зупинив війну і змусив Іран сісти за стіл. З іншого — будь-яка надто м’яка угода негайно вдарить по ньому зсередини. Iran hawks у США вже сигналізують, що “угода зручності” без остаточного вирішення ядерного питання буде виглядати як слабкість. До цього додаються rising energy prices, втомлений виборець і дедалі помітніше роздратування всередині самого трампівського табору.
Іран теж входить у ці переговори не з позиції сили, попри гучну риторику. Війна завдала важких ударів по військовому командуванню і політичній верхівці країни. Але саме така травма робить Тегеран ще менш схильним до символічної капітуляції. Режим, який святкує “historical victory” у внутрішньому інформаційному просторі, не може дозволити собі приїхати в Islamabad лише для того, щоб публічно погодитися на американські умови. Звідси й максимально жорстке публічне позиціонування перед закритими переговорами.
Присутність JD Vance у делегації виглядає тому не випадковою деталлю, а важливим тактичним сигналом. На відміну від багатьох яструбів у Вашингтоні, він давно скептично ставився до великої війни з Іраном. Для Тегерана це може бути знаком, що в Білому домі є принаймні один центр впливу, зацікавлений не в безкінечній ескалації, а в контрольованому виході з неї. Але цього недостатньо, якщо вся переговорна машина США й далі працює без глибокого залучення професійних Iran experts і кар’єрних дипломатів.
Це ще одна слабкість американської позиції. Високі ставки знову покладаються на вузьке коло політично довірених переговірників, які мають доступ до Трампа, але не обов’язково мають достатню історичну пам’ять про Іран, його ядерну програму, стиль торгу і звичку затягувати процес. У таких переговорах персональна лояльність до президента не замінює фахової експертизи. А Іран, навпаки, входить у гру з досвідченими, цинічними і послідовними переговірниками, які звикли працювати на виснаження.
Додатковим фактором нестабільності лишається Ізраїль. Саме він може стати тією змінною, яка зруйнує всю двотижневу конструкцію. Якщо Єрусалим вирішить, що пауза шкодить його довшій меті — зокрема ослабленню або внутрішньому розхитуванню іранського режиму, — тоді будь-який дипломатичний коридор швидко закриється. У цьому сенсі Трамп залежить не лише від Тегерана, а й від того, наскільки далеко готовий зайти союзник, чиї воєнні цілі вже виходять за межі американської публічної формули.
У підсумку новий дедлайн у справі США та Ірану — це не дата для прориву, а дата перевірки ілюзій. Чи можна втримати ceasefire, якщо сторони сперечаються про його базові умови. Чи можна вести nuclear talks, не домовившись про Lebanon. Чи можна знижувати нафтову паніку, не відкривши по-справжньому Hormuz. І чи можна продати це американському виборцю як мир, якщо всі ключові конфлікти лише відкладені.
Найжорсткіший висновок простий. Ісламабад не вирішить кризу — він лише покаже, чи здатні США та Іран перейти від війни до керованого торгу без негайного повернення до бою. Якщо так, світ отримає брудне, неповне, але робоче перемир’я. Якщо ні, нинішня пауза запам’ятається лише як короткий інтервал між ударами, у якому дипломатія ще встигла назвати себе миром.
