Європейський Союз готує масштабний кредит ЄС для України на 2026–2027 роки: 90 млрд євро, з яких близько 60 млрд мають піти на оборону, а 30 млрд — на бюджетну підтримку держави. Єврокомісія просить затвердити механізм швидко.
Ключовий вузол — правила витрат: чи можна буде купувати озброєння України поза ЄС, якщо потрібних систем немає на європейському ринку, чи ж кредит стане інструментом підтримки виключно європейської оборонної промисловості.
За даними низки публікацій, без запуску механізму вже навесні Україна ризикує зіткнутися з браком фінансування; у європейських матеріалах фігурує дедлайн «квітень» як момент, коли потрібні перші транші.
За попереднім аналізом Дейком, конфлікт навколо «умови фінансування» — це не дрібна бюрократія, а питання бойової стійкості: коли на столі стоїть ППО, пауза в закупівлях коштує дорожче, ніж будь-який «відсоток локалізації» в контракті.
Франція наполягає на логіці Buy European: кредит має, передусім, завантажити заводи ЄС і зміцнити стратегічну автономію. У цій позиції є раціональне зерно — Європа будує власний оборонний контур і не хоче спонсорувати конкурентів.
Але група держав на чолі з Німеччиною та Нідерландами просуває гнучкість: якщо потрібних систем немає «тут», Україна має право купувати у США або інших партнерів. Вони бояться, що жорсткі обмеження просто заблокують критичні поставки.
Євроньюз описував «Made in Europe» як базову рамку, але з винятками: закупівлі поза Європою допускаються, якщо обладнання недоступне на континенті. Суперечка — у масштабі цих винятків і в тому, хто їх тлумачить.
На цьому тлі з’являється «берлінський» маневр: спроба прив’язати вигоду від закупівель до обсягу двосторонньої військової допомоги, яку країни вже надали Україні. Ідея звучить як стимул для «менш щедрих», але на практиці розхитує єдність правил.
Фактична нерівність внесків справді велика. У трекері Kiel Institute Німеччина фігурує серед найбільших донорів, тоді як інші держави в рази нижче — це створює політичну спокусу «зробити рейтинг» і через нього перерозподілити майбутні контракти.
Однак механіка «хто більше дав — той більше заробив» має побічний ефект: вона перетворює підтримку України на торг за ринок. Для Києва це ризик втрати керованості оборонних закупівель, де важлива швидкість, сумісність і наявність, а не прапор виробника.
Саме про це попереджав Марк Рютте: він закликав зосередити увагу на потребах України, а не на «ексклюзивному Buy European». Рютте прямо згадував критичність американських поставок — зокрема перехоплювачів для захисту міст.
Для України ставка проста: протиповітряна оборона і боєприпаси мають часову ціну. Якщо європейські лінії не закривають дефіцит, доведеться купувати Patriot чи інші рішення у США — інакше «вікно в небі» розширюватиметься.
Другий фронт спору — участь третіх країн, зокрема Великої Британії. Для частини столиць це питання не політики, а реальної номенклатури: деякі системи й компоненти постачаються через британські компанії та кооперації, і відрізати їх означає втратити темп.
Нормативна архітектура позики вже окреслена: ЄС позичатиме на ринках, а повернення для України відкладене до моменту припинення агресії РФ і потенційних репарацій. Це робить інструмент «м’яким» для Києва, але політично чутливим для платників податків ЄС.
Звідси й прагнення «показати віддачу»: якщо гроші йдуть на європейські заводи, легше пояснювати виборцям, що підтримка України — це також робочі місця і податки вдома. Саме тому французькі виробники зброї мають сильне лобі в дискусії.
Німеччина, водночас, не хоче віддавати Парижу монополію на «європейськість». Берлін — один із найбільших донорів і розширює допомогу, тож прагне, аби оборонний сектор Німеччини не програв у новій хвилі контрактів.
Проблема в тому, що війна не підлаштовується під бюджетні цикли ЄС. За оцінками, Україна потребує грошей уже навесні, а співрішення Ради та Європарламенту, плюс узгодження критеріїв, завжди забирають час — і саме це підвищує торг у Брюсселі.
Найреалістичніший компроміс виглядає так: базовий пріоритет для ЄС та України, але широкий і швидкий виняток для систем, яких Європа не може дати в достатньому обсязі. Це зберігає обличчя «Made in Europe», не калічачи фронт закупівель.
Якщо ж переможе жорстка версія Buy European, Київ може зіткнутися з «паперовою підтримкою»: гроші є, але їх важко перетворити на конкретні батареї ППО чи ракети-перехоплювачі. У війні це означає збільшення втрат і більший тиск на міста.
Якщо переможе надто вільна модель закупівлі у США, ЄС отримає інший ризик: політичну критику, що європейські гроші «витікають» за Атлантику. Але цей ризик можна зняти квотами, спільним виробництвом і вимогами до локального сервісу в Європі.
У підсумку €90 млрд — це не лише про фінанси, а про те, чи здатна Європа діяти як безпековий союз, а не як ярмарок національних інтересів. Критерії, які зараз пишуть посли ЄС, визначать не тільки контракти, а й те, чи встигне допомога до фронту.
