Чотири роки тому американці привезли до Мюнхена супутникові докази підготовки Росії до вторгнення. Частина європейців тоді відмахувалася: мовляв, Путін блефує. За кілька днів війна в Україні почалася — і стала уроком на покоління.
На Мюнхенській конференції з безпеки-2026 ролі змістилися. США говорять про «зупинити вбивства» і рухатися далі, а європейці наполягають: навіть припинення вогню не зупинить російську кампанію тиску та підриву по всій Європі.
Американський тон справді м’якший, але меседж незмінний: Європа має взяти на себе конвенційну оборону й збільшити витрати на оборону. У логіці Вашингтона союз — це не «почуття», а рахунок спроможностей.
За підрахунками редакції Дейком, головна новина Мюнхена — не чергова суперечка, а нова лексика: «де-ризикування від США». Європейські столиці вперше описують залежність від Вашингтона як ризик, який треба зменшувати, не руйнуючи НАТО.
Каталізатором стала непередбачуваність Дональда Трампа та історія з Гренландією, яку в кулуарах називають «моментом пробудження». Навіть без прямих образ довіра роз’їдається повільно, але системно.
Тепер ставка — на правила й цифри. Після Гаазького саміту НАТО союзники закріпили ціль 5% ВВП до 2035 року: 3,5% на «ядро» оборони та 1,5% на ширшу безпеку, від кіберу до інфраструктури.
Для багатьох урядів це — політичний марафон із жорсткою фіскальною ціною. Але у Мюнхені дедалі частіше звучить формула: якщо не інвестувати зараз, доведеться платити набагато більше в умовах кризи та шантажу.
Генсек НАТО Марк Рютте описує перехід як неминучий: Альянс ставатиме «більш європейським» у лідерстві, зберігаючи американську присутність. Ідея «європейського стовпа НАТО» перестає бути теорією — це робочий план.
Однак самі бюджети не створюють боєздатність. Питання впирається в оборонну промисловість, виробничі цикли та спільні закупівлі: ЄС мусить навчитися купувати й виробляти швидше, ніж Росія відновлює втрати.
Німеччина сигналізує ще радикальніше: канцлер Фрідріх Мерц підтвердив «конфіденційні» розмови з Парижем про європейське ядерне стримування — із застереженням, що все має лишатися в рамці НАТО та nuclear sharing.
У цій темі багато політики й мало готових рішень. Французький арсенал обмежений, а «ядерна парасолька» — це не лише ракети, а й довіра до готовності ризикувати столицею заради союзника. Та сам факт дискусії показує: Європа шукає Plan B.
Паралельно європейці повертаються до «старого» страху — російської гібридної війни. Кір Стармер у Мюнхені говорив про саботаж, кібератаки й дезінформацію та зробив висновок: «hard power» знову стає валютою епохи.
Цей діагноз підтримують і в Берліні. Міністр оборони Борис Пісторіус прямо закликав до передбачуваного партнерства зі США, але додав: Європа має нарощувати «жорстку» оборонну спроможність, щоб партнерство було рівним.
На тлі цих заяв США продовжують «переформатовувати» роль у Європі. Елбридж Колбі в Брюсселі наполягав: Америка може скорочувати конвенційні сили на континенті, залишаючи ядерне стримування — а Європа мусить узяти основний тягар.
Різниця — у часовому горизонті. Європейці готуються до ще одного року чи двох війни в Україні, будуючи постачання ППО та боєприпасів як конвеєр. Зеленський у Мюнхені говорив про нові пакети допомоги, очікувані до 24 лютого.
У центрі — гарантії безпеки для України. Київ наполягає на довгострокових зобов’язаннях США щонайменше на 20 років і на чіткій ролі Європи у будь-якому форматі «заспокійливих сил».
Саме тут з’являється головний страх: «швидка угода» як політичний трофей. Президент Чехії Петр Павел попередив, що поспішний мир не принесе «Нобеля», а лише наблизить нову агресію Росії.
Подібно висловлюються і в Копенгагені: Метте Фредеріксен застерігає, що поганий мир відкриє двері для наступних атак — у тій самій Україні або вже в іншій європейській країні.
Тому «де-ризикування від США» — це не антисоюзницька поза, а спроба зменшити вразливість від хвиль американської внутрішньої політики. Європа хоче мати більше власних важелів, щоб трансатлантичні відносини не ламалися від кожного виборчого циклу.
Водночас повний «розрив» ніхто не планує: НАТО залишається єдиною структурою, здатною швидко масштабувати оборону, а американська розвідка й логістика — критичною перевагою. Тож мета — інтердепенденція замість односторонньої залежності.
Найпрактичніший тест цієї стратегії — Україна. Якщо Європа зможе поєднати витрати на оборону, оборонну промисловість і санкції проти Росії з реальними гарантіями безпеки, вона стане геополітичним гравцем не на словах.
Мюнхен-2026 показав: тепер саме європейці попереджають про російську загрозу й паралельно «страхують» себе від американської непевності. Це неприємний, але дорослий поворот — і він визначить, яким буде мир після війни, якщо він взагалі буде стійким.
