Європейський Союз опинився на периферії дипломатичного процесу, який визначає майбутнє України, незважаючи на те, що війна безпосередньо зачіпає його безпеку.
В переговорах щодо умов можливого закінчення війни тон задають США та Росія, тоді як ЄС, попри публічні заяви про «екзистенційну важливість» України для Європи, фактично займає позицію пасивного спостерігача. Це явище вже отримало визначення — психологія слабкості, яка паралізує політичну волю та стратегічну дієздатність Європи.
У українському питанні Європа демонструє відсутність єдиного фокусу: риторично підтримуючи Київ, вона водночас скорочує військову допомогу, відкладає рішення про використання заморожених російських активів і не може погодити механізм фінансової підтримки України.
Києву необхідно близько €70 млрд на рік — сума, яка складає лише 0,35% ВВП ЄС, але навіть такий масштаб виявився «непідйомним» через політичну нерішучість та внутрішні розбіжності. Європейські уряди воліють говорити про підтримку, але уникають дій, які передбачають ризики чи конфронтацію.
Така ж слабкість проявляється у взаємодії з Вашингтоном. Під час липневої угоди з США ЄС фактично погодився на односторонні американські тарифи, не використавши власні інструменти відповідного тиску — включно з антипримусовим механізмом.
Це рішення пояснювалося «прагматизмом», але фактично стало демонстрацією страху — страху, що США ослаблять свій військовий і політичний ангажемент у Європі, а особливо — у захисті України. Як наслідок, Брюссель поступився і програв.
Схожі патерни спостерігаються й у зовнішній політиці: від стриманої реакції на російські кібернапади та гібридні атаки до запізнілої відповіді на агресивні торгові обмеження Китаю.
ЄС декларує «стратегічну автономію», але не має політичного механізму її реалізації. Коли ж справа доходить до рішень, 27 країн-членів демонструють не синергію, а взаємне блокування.
Проблема полягає не стільки у ресурсах, скільки в ментальній установці. Європейські суспільства і уряди переконали себе, що їхні позиції слабші за позицію США і що долю континенту визначає Вашингтон. Т
ака психологія пасивності і «довгострокової надії» — чекати на зміни в американській політиці — робить ЄС актором другого плану, незважаючи на його економічну вагу, технологічний потенціал і політичний вплив.
Вихід із цієї пастки можливий тільки через внутрішнє переформатування: створення спільних механізмів ухвалення рішень, посилення економічного та оборонного суверенітету, а також політичної здатності говорити «ні» навіть союзникам.
Це вимагає жертв — відмови від абсолютного національного контролю окремих держав-членів — але саме цього вимагає нова геополітична реальність, в якій одночасно чинять виклик Путін, Сі Цзіньпін та Дональд Трамп.
Європа має або перестати бути «об’єктом політики інших держав», або втратити здатність визначати власне майбутнє. Якщо ЄС не перегляне своє мислення, він остаточно перейде від статусу гравця до статусу арени — місця, де перетинають інтереси інші сили, а не того, хто впливає на їхній напрям.
