Від початку повномасштабної війни в Україні міжнародне співтовариство постало перед вибором: як зупинити російську агресію та водночас не допустити глобальної ескалації. Нині, коли конфлікт продовжує забирати тисячі життів та руйнує економічну стабільність у всій Європі, дедалі частіше лунає ідея створити «коаліцію охочих» для досягнення довгоочікуваного миру. Ця ініціатива зародилася під час зустрічі лідерів європейських держав у Лондоні, де Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер окреслив своє бачення можливої участі кількох країн у миротворчій місії.
Важливість такої ініціативи для України складно переоцінити. Після місяців невпинних боїв у різних регіонах українська армія не лише відстоює власну державність, а й захищає всю Європу від небезпечного поширення конфлікту. Політичні виклики, що стоять перед Європейським Союзом, очевидні: країни-учасниці повинні узгодити спільну стратегію, мобілізувати додаткові ресурси, ухвалити непрості законодавчі рішення і, водночас, переконати суспільства у доцільності нового формату допомоги.
Європейська дипломатія у пошуку компромісів
Сутність «коаліції охочих» полягає в тому, що кожна держава, сповнена рішучості допомогти Україні, може зробити власний внесок на політичному, військовому та економічному рівнях. Проте не всі готові одразу надати беззастережне схвалення. Однією з перешкод є розбіжності у поглядах на те, якими повинні бути параметри мирної угоди. Як виявилося, Росія категорично відкидає варіант введення європейських миротворчих сил на територію України як умову будь-яких домовленостей.
Президент Франції Еммануель Макрон, який традиційно намагається вести «марафон дипломатії» з Володимиром Путіним, наголошує: домогтися згоди на припинення бойових дій і почати переговори — це лише перший крок. Далі потрібен чіткий план, як забезпечити стабільність на кордоні і не допустити нового спалаху насильства. На переконання Франції, мирна угода не мусить стати інструментом нав’язування односторонніх умов, а має служити спільним фундаментом для тривалого миру, який би поважав суверенітет України.
Прем'єр-міністр Великобританії Кір Стармер і президент Трамп в Овальному кабінеті в четвер. Даг Міллс
Велика Британія, у свою чергу, виступає в ролі «містка» між Європою і США. Кір Стармер намагається тримати тісний зв’язок із Білим домом та переконати Вашингтон не відмовлятися від військової допомоги Україні навіть у разі, якщо Сполучені Штати захочуть шукати власний шлях до домовленостей із Володимиром Путіним. На думку багатьох оглядачів, без американської підтримки, зокрема фінансової та військової, навіть найширша «коаліція охочих» у Європі ризикує зіткнутися з колосальними обмеженнями у своїх можливостях.
Проте головне питання сьогодні: скільки саме країн увійдуть до коаліції, і чи визнає їхній внесок сама Україна? Володимир Зеленський неодноразово наголошував: Київ прагне не просто припинення вогню, а справедливої мирної угоди, яка передбачатиме стійкі безпекові гарантії та повне відновлення територіальної цілісності. Готовність Великої Британії та Франції пропонувати нові схеми підтримки (від військової допомоги до економічних санкцій проти агресора) свідчить про те, що у Європейському Союзі дедалі виразнішою стає думка про недопустимість «замороженого» конфлікту.
Німеччина: між труднощами та великою метою
Німеччина — ключова економічна сила ЄС — нещодавно проводила парламентські вибори, і політична ситуація там залишається доволі складною. Колишній канцлер Олаф Шольц, покидаючи посаду, стверджував, що подальше збільшення оборонних витрат «вимагатиме зусиль, до яких багато хто ще недостатньо готовий». Його наступник, ймовірно, Фрідріх Мерц, тепер мусить знайти ресурси для масштабного військового фінансування, що оцінюється у 200 мільярдів євро. Одначе через загрозу блокування з боку опозиції ці кошти можуть стати заручниками внутрішніх суперечностей.
Попри це, участь Німеччини у «коаліції охочих» є надзвичайно бажаною, адже вона традиційно домінує в Європейському Союзі у питаннях економічної співпраці та впливу на спільну політику. Головним стимулом для Берліна може стати усвідомлення того, що затяжна війна в Україні далі руйнуватиме європейську єдність і вдарить по німецькій економіці, як одній із найбільш інтегрованих у глобальні ринки.
Заяви Орбана та Фіцо прозвучали в той момент, коли Європа намагається відповісти на принизливе ставлення Трампа до Зеленського у Вашингтоні. Джон Тіс
Опір скептиків: Угорщина та інші країни
Не всі держави підтримують ідею залучення миротворчих підрозділів. Найбільш відверто критичну позицію займає Угорщина. Прем’єр-міністр Віктор Орбан уже давно демонструє лояльність до російських інтересів та виступає проти посилення колективного тиску ЄС на Москву. Угорська влада часом блокує спільні заяви на підтримку України, заважає продовженню економічних санкцій та добивається якнайшвидшого припинення вогню без достатніх гарантій для України.
Цікаво, що у питанні блокування санкцій чи заморожених активів Росії саме консенсусний принцип ухвалення рішень в Європейському Союзі може перетворитися на вразливе місце. Будь-яка спроба подовжити термін замороження російських активів підлягає повторному схваленню усіма членами ЄС. Навіть якщо «коаліція охочих» сформується й отримає підтримку таких країн, як Данія, Нідерланди, Польща чи Італія, Угорщина здатна взяти курс на ізоляціонізм і зірвати одностайність.
Схожі проблеми постають і в Словаччині: прем’єр Роберт Фіцо, як і Орбан, вимагає негайного перемир’я, що може фактично зафіксувати наявний «статус-кво» на українських територіях. Натомість ані Україна, ані більшість європейських столиць не згодні з цим, оскільки це легітимізувало б російські загарбання та послабило б правові підстави для подальшого відновлення кордонів України.
Український військовий 44-ї окремої артилерійської бригади на форпосту в Запорізькій області в лютому. Дмитро Смолієнко
Можливості та ризики для «коаліції охочих»
Для проєкту європейської «коаліції охочих» залишається невирішеним питання участі США. Незважаючи на обіцянки Білих домів щодо підтримки України, нинішня адміністрація у Вашингтоні зважає на внутрішній політичний тиск, заклики до скорочення військових витрат та небажання прямого зіткнення з Росією. Президент США публічно декларує, що «прагне довготривалого миру», але аналізує різні варіанти, аж до припинення чи значного урізання військової допомоги Києву.
Відверто кажучи, без США Європейський Союз лишається з незмірно меншою військовою міццю. Тим не менш, Велика Британія, Франція та Німеччина можуть забезпечити певний базовий рівень оборонної підтримки. Участь у миротворчій місії, якщо вона буде створена, вимагатиме військових контингентів, оснащених сучасною технікою, захищених політичними мандатами від ООН чи ЄС та здатних проводити ефективні операції для забезпечення миру.
Саме ця миротворча операція лякає чимало європейських політиків: якщо Росія не погодиться на розміщення військових сил на території України, будь-який формальний ввід миротворців буде розглядатися Москвою як ескалація. Крім того, постає питання, хто фінансуватиме таку операцію. Уряд Великої Британії вже виділив майже 2,8 мільярда доларів (2,26 мільярда фунтів) кредиту для України, який мають повертати за рахунок відсотків від заморожених російських активів, якщо ЄС погодиться утримувати ці активи в замороженому стані. Та цей механізм легко може дати збій через спротив, скажімо, Угорщини чи інших країн, що не захочуть продовжувати санкції.
Леслі та Джон Гертвек віддають шану біля труни свого сина, ветерана Корпусу морської піхоти США та медика-добровольця в Україні Етана Гертвека, під час меморіальної церемонії на Майдані Незалежності, на тлі нападу Росії на Україну, у Києві, Україна, 28.02. Томас Пітер
Українська перспектива
Для Києва ключова ціль — повна деокупація всіх територій, включно з Кримом та тимчасово окупованими районами Донбасу. Володимир Зеленський неодноразово заявляв, що будь-які домовленості з Росією, які залишать фронт «на півдорозі», означатимуть лише коротку паузу перед новим наступом. Українська армія готується відстоювати власну землю до переможного кінця, та водночас відчуває потребу у безперервній військовій допомозі від європейських партнерів і США.
Одночасно Україна усвідомлює, що тривале продовження війни послаблює економічну стійкість держави, зумовлює масову міграцію населення та шкодить перспективам повоєнного відновлення. Тому українське суспільство уважно придивляється до того, які умови пропонують Великій Британії, Франції та інші можновладці ЄС у межах «коаліції охочих». Як саме виглядатимуть гарантії безпеки? Хто відповідатиме за відбудову інфраструктури і розмінування величезних територій? Наскільки обов’язковою буде подальша військова підтримка, аби Росія не могла знову порушити мир?
Президент України Володимир Зеленський, прем’єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер і президент Франції Еммануель Макрон обіймаються після зустрічі під час саміту в Ланкастер Хаусі в центрі Лондона, Великобританія, 2 березня 2025 року. Джастін Талліс
Політика та емоції: що рухає Європою
Складність цієї ситуації полягає і в емоційному складнику. Війна в Україні вже надто довго триває, приголомшуючи мільйони людей і змінюючи уявлення європейців про безпеку на континенті. Картинки зруйнованих міст, жахливих втрат серед цивільного населення, історії про звірства та депортацію українців назавжди залишаться у колективній пам’яті Європи.
Саме тому суспільний запит у багатьох європейських країнах полягає в тому, щоб розв’язати цей конфлікт якомога швидше і гарантувати, що він не повториться. Проте водночас громадськість часто прагне переконатися, що досягнутий мир не буде «примиренням» ціною поступок агресорові. Ці амбіції та емоції накладають додатковий тиск на європейських лідерів — і саме тому вони дедалі частіше задумуються над дієвими способами колективної присутності на території України, щоб закріпити будь-яку потенційну мирну угоду і гарантовано запобігти новому наступу Росії.
Чи є шанси на справжній прорив?
Попри скептицизм і загрозу внутрішніх протиріч, «коаліція охочих» лишається одним з небагатьох реальних інструментів, здатних підштовхнути ситуацію до дипломатичного розв’язання, водночас створюючи ефективні гарантії для України. Якщо ця група країн зможе продемонструвати серйозний намір профінансувати й реалізувати миротворчу місію, Росія потенційно опиниться перед вибором: або погоджуватися на переговори, або ризикувати ще більшим міжнародним тиском і додатковими економічними санкціями.
Інший критично важливий аспект — ставлення адміністрації США. Загалом Вашингтон відіграє унікальну роль у стримуванні Росії та наданні Україні військової допомоги, без якої Київ, імовірно, не зміг би успішно тримати оборону. Якщо ж Сполучені Штати і надалі вагатимуться або різко скоротять підтримку, європейській «коаліції охочих» доведеться нести ще більший тягар. Не виключено, що у такому разі Франції, Німеччині та Великій Британії доведеться об’єднати фінансові, технічні й військові ресурси, щоб бодай частково компенсувати потенційні прогалини у постачанні сучасної зброї для української армії.
Президент України Володимир Зеленський, ліворуч, з паном Стармером і президентом Франції Еммануелем Макроном у Лондоні минулих вихідних. Фото басейну Джастіна Талліса
Погляд у майбутнє
Усе, що зараз відбувається, доводить, наскільки складно й болісно шукається компроміс між готовністю виступити зі спільною ініціативою та усвідомленням величезних ризиків, які вона потягне за собою. Проте альтернатива — це затягнення війни на невизначений термін із новими руйнуваннями й втратами.
На кону не лише безпека України, а й єдність Європейського Союзу, глобальна безпека та майбутнє самого поняття «міжнародного права». Кожен із цих факторів вимагає від лідерів європейських держав зважених рішень, здатних гарантувати, що «мирна угода» не перетвориться на звичайне перемир’я, а стане фундаментом для стійкої стабільності.
«Коаліція охочих» — це поки що лише концепція, і на її втілення може піти багато часу. Утім, уже зараз чітко зрозуміло, що світова історія формується просто на наших очах: або Європа зможе об’єднати зусилля, взяти на себе відповідальність і допомогти Україні вибороти справедливий мир, або континент залишиться з розколотим союзом, підірваною довірою та посиленими позиціями авторитарних режимів.
Результат цього вибору залежить не лише від офіційних заяв у Лондоні, Берліні чи Парижі. Він залежить від того, наскільки сильним буде усвідомлення спільної загрози в кожній європейській столиці та чи зможуть великі й малі держави солідарно долучитися до розбудови нової архітектури безпеки.
Наразі, поки лунають обіцянки та попередні декларації, Україна тримається на передовій, продовжуючи боротьбу за своє існування та сподіваючись, що «коаліція охочих» стане чимось більшим, ніж просто гучною політичною заявою. Ця війна, з усіма її жертвами й трагедіями, стала лакмусовим папірцем для європейської дипломатії та сили цінностей, на яких ґрунтується Європейський Союз. Тепер і європейцям, і американцям доводиться доводити, що вони готові не лише співчувати, а й діяти, аби історичні гасла свободи та безпеки мали реальне підтвердження.
У фіналі вся увага прикута до того, хто саме приєднається до «коаліції охочих». Більшість аналітиків сходяться на думці, що, якщо з’явиться критична маса країн — від Данії та Нідерландів до Німеччини та Польщі, — то миротворча ініціатива зможе набути реальних обрисів. Процес потребує узгодження в парламентах, високих дипломатичних хистів і політичної мужності. Проте таке об’єднання може дати Європі шанс вийти з цієї трагічної ситуації з гордо піднятою головою, довівши, що коли на карту поставлені життя і свобода, континент вміє згуртовуватися та реалізовувати потужні колективні проєкти.
Зрештою, ідея «коаліції охочих» залишається випробуванням на міцність для всіх європейських лідерів. Готовність йти на ризик, брати відповідальність, ділитися тягарем військової допомоги та фінансування — усе це формує новий образ Європейського Союзу, який або стане справжнім «гарантом миру та безпеки», або опиниться у ролі спостерігача, що безсило дивиться на чергове розхитування міжнародної системи.
Ця боротьба триває прямо зараз. І, можливо, вже незабаром з’ясується, чи готовий європейський континент перетворити патетичні промови на реальні дії задля досягнення справедливого миру, якого так потребує Україна і весь світ.
