Коли під удар потрапляє університет, війна змінює власну мову. Вона вже не лише руйнує склади, електромережі чи військові бази. Вона заходить у простір, де держава відтворює свої еліти, знання, інженерію та політичне мислення. Саме це зараз і відбувається в Ірані, де серія ударів по академічних об’єктах відкрила нову, значно небезпечнішу фазу війни Іран–США–Ізраїль.
Тегеран засудив атаки на університети як удар по науці та цивільному простору, а Корпус вартових ісламської революції у відповідь попередив персонал, викладачів і студентів американських університетів у регіоні триматися подалі від кампусів. Погроза виявилася настільки серйозною, що Американський університет Бейрута перевів навчання в онлайн-режим, а в регіоні знову загострилося питання безпеки західних освітніх осередків.
Одночасно Ізраїль намагається надати цим ударам іншу рамку: не атаку на освіту, а ураження військової інфраструктури, замаскованої під академічну. Ізраїльські військові заявили, що били по університету Імама Хосейна в Тегерані, який вони називають головним військовим університетом КВІР і центром досліджень, пов’язаних із балістичними ракетами та хімічними розробками.
За оцінкою газети Дейком, саме тут і проходить головна лінія нинішньої ескалації: війна заходить у зону, де цивільний статус, наукова функція і військове використання можуть накладатися одне на одне. Це робить кожен окремий удар не лише військовою подією, а й тестом на те, чи зберігає міжнародне гуманітарне право силу в конфлікті, де дедалі більше об’єктів оголошуються «подвійного призначення».
Важливо й інше: іранські університети сьогодні — це не тільки аудиторії та лабораторії. Після зимових протестів 2025–2026 років вони знову стали простором політичної мобілізації, студентського спротиву й публічної критики влади. У лютому цього року в університетах Тегерана та інших міст спалахнули нові антиурядові виступи, які режим намагався швидко придушити. Тому удар по кампусу в Ірані майже неминуче має подвійний ефект — він зачіпає і державну технократичну машину, і нерв громадянського суспільства.
Юридично ця тема значно складніша, ніж дозволяє воєнна пропаганда з будь-якого боку. За звичаєвим міжнародним гуманітарним правом школи й університети належать до цивільних об’єктів і не можуть бути мішенню лише тому, що мають символічну або політичну вагу. Водночас їхній захист може бути втрачений, якщо вони реально використовуються як військові об’єкти. Але навіть у такому випадку сторони зобов’язані дотримуватися розрізнення, пропорційності та запобіжних заходів, а атаки на освіту міжнародні структури трактують як серйозне порушення правового порядку війни.
Саме тому нинішня ескалація небезпечна не лише для Ірану. Після іранських погроз американські кампуси на Близькому Сході фактично опинилися в зоні стратегічної невизначеності. Університети, які десятиліттями рекламували себе як безпечні міжнародні майданчики для науки, медицини та ліберальної освіти — від Бейрута до Абу-Дабі й катарського Education City, — тепер мусять працювати як установи під ризиком удару. Лише за даними WSJ, у 2023–2024 навчальному році в регіоні Близького Сходу і Північної Африки навчалися майже 4 900 американських студентів.
Цей зсув особливо промовистий на тлі ширшої логіки війни. Останніми тижнями удари в Ірані били не тільки по військових і ядерних цілях, а й по енергетичних та промислових вузлах, що вже спричинило токсичне забруднення, «чорний дощ» і довгі екологічні ризики. Коли до цієї карти додаються університети, стає видно, що йдеться не просто про виснаження обороноздатності, а про розхитування самої інфраструктури майбутнього — енергетичного, інтелектуального й соціального.
Для Тегерана це, безумовно, ще й політичний шанс. Удар по кампусах дозволяє владі говорити не лише про зовнішню агресію, а й про напад на національну гідність, науку та право країни відтворювати власну еліту. На тлі масових проурядових акцій, воєнної мобілізації та посиленого контролю така рамка допомагає режиму стягувати суспільство не навколо свободи, а навколо пораненого суверенітету.
Для США та Ізраїлю ризик інший. Навіть якщо частина атакованих об’єктів справді виконувала військово-дослідницькі функції, стратегічна ціна такої тактики може виявитися вищою за безпосередній оперативний ефект. Бо кожен удар по університету послаблює не лише конкретну лабораторію чи інженерний центр — він також зміцнює іранську аргументацію про війну проти знання, розмиває правову межу між цивільним і воєнним та відкриває двері до дзеркальної логіки помсти по регіональних кампусах.
У цьому і полягає справжня небезпека моменту. Якщо університет перестає бути простором, який війна хоча б формально намагається оминути, тоді руйнується не лише будівля. Руйнується сама ідея, що навіть у великій регіональній війні існують інституції, призначені не для смерті, а для продовження життя після неї. І саме тому удари по університетах в Ірані — це не периферійний епізод, а симптом того, як близькосхідна війна входить у фазу, де об’єктом стає вже не тільки сила держави, а її пам’ять, знання і майбутнє.
