Війна США проти Ірану виявила проблему, яку десятиліттями приховувала перевага американської військової машини: високоточна зброя може витрачатися значно швидше, ніж її здатна відновлювати навіть найбільша оборонна промисловість світу. Після п’яти місяців бойових дій ця різниця перетворюється зі складської арифметики на стратегічний ризик.
Бомбардування Ірану та захист від його ударів спалили тисячі дорогих ракет. Частина таких боєприпасів складається з точних компонентів, вироблених складною міжнародною мережею постачальників, а повний цикл виготовлення може тривати роками. Особливо гострим став дефіцит ракет для систем протиповітряної оборони.
Одночасно Пентагон перекидав у Близький Схід кораблі, літаки, засоби спостереження та батареї ППО з Європи й Індо-Тихоокеанського регіону. Війна, яку у Вашингтоні розраховували завершити швидко, почала поступово послаблювати американську військову присутність саме там, де стратегічними суперниками США залишаються Росія, Китай і Північна Корея.
За оцінкою Дейком, головна проблема полягає не в тому, що американський арсенал близький до фізичного вичерпання. США все ще мають величезні запаси озброєнь. Небезпека в іншому: найшвидше скорочуються саме ті високотехнологічні боєприпаси, які потрібні у війні проти противника із сучасною ППО та потужним ракетним арсеналом.
Найпоказовішим став Patriot. У війні з Іраном було використано понад 1500 перехоплювачів цієї системи. Поточний американський запас оцінюється менш ніж у 1700 ракет. Навіть за прискореного виробництва відновлення витраченого обсягу може потребувати понад двох років.
Це не означає, що Сполучені Штати втратили здатність захищати власні сили. Але сучасна війна визначається не загальною кількістю боєприпасів на складах, а наявністю конкретної ракети у конкретному місці в конкретний момент. І саме тут глобальна військова система США починає відчувати напруження.
Наслідки вже проявилися в Україні. У 2026 році обсяг західних поставок ракет ППО Києву скоротився приблизно утричі порівняно з попереднім роком. На тлі рекордного російського застосування балістичних ракет це створило небезпечний розрив між кількістю засобів нападу та можливостями їх перехоплення.
Проблема ширша за Patriot. Під час іранської кампанії американські війська значною мірою витратили запаси окремих типів далекобійних ракет, включно з ATACMS та Precision Strike Missile. Саме така зброя дозволяє уражати цілі на великій відстані, не заводячи пілотовану авіацію в зону дії складної протиповітряної оборони.
У США при цьому залишаються десятки тисяч керованих авіабомб. Але їх необхідно доставляти значно ближче до цілі, а отже — підставляти літаки під вогонь. Проти Ірану це вже має значення. У потенційній війні з Росією або Китаєм, які мають багаторівневі системи ППО, різниця між далекобійною ракетою і авіабомбою стає критичною.
Саме тому Москва і Пекін стежать не лише за перебігом війни в Ірані, а й за американською логістикою. Військове стримування працює доти, доки противник переконаний, що ціна агресії буде неприйнятною. Якщо він починає сумніватися у швидкості американської відповіді або бачить обмеження арсеналу, змінюється сам розрахунок ризику.
Для Росії цей ефект особливо важливий через війну проти України. Кожен Patriot, відправлений на Близький Схід, потенційно означає один перехоплювач, який не опиниться в Києві, Харкові чи Дніпрі. Чим довше триває американсько-іранське протистояння, тим меншими стають можливості Вашингтона одночасно підтримувати кілька театрів війни.
Москва вже виробляє балістичні ракети темпами, з якими західна промисловість не встигає нарощувати випуск засобів перехоплення. У цьому сенсі війна в Ірані не створила проблему, але різко її загострила. Росії навіть не потрібно перевершувати Сполучені Штати технологічно — достатньо, щоб західні запаси скорочувалися швидше, ніж відновлюються.
Не менш серйозний виклик формується в Азії. Частина Tomahawk та інших далекобійних ракет була перекинута до Близького Сходу із запасів Індо-Тихоокеанського командування. З регіону також відправляли високотехнологічні перехоплювачі, кораблі й інші засоби, які мають ключове значення у разі конфлікту навколо Тайваню.
Для Китаю це створює можливість оцінити реальну глибину американських резервів. Пекіну не потрібно знати точну кількість кожної ракети. Бюджетні документи, контракти оборонних компаній, супутникове спостереження та темпи перекидання сил дозволяють приблизно визначити, наскільки довго США здатні вести інтенсивну високотехнологічну війну одночасно на кількох напрямках.
Саме тут дефіцит боєприпасів перестає бути проблемою Пентагону і стає проблемою американських союзів. Якщо Японія або Південна Корея почнуть сумніватися у здатності США гарантувати їм захист звичайними засобами, дискусія про власне ядерне стримування може отримати новий імпульс.
Європа стикається з іншою версією тієї самої дилеми. Черги на американські системи ППО і ракети до них зростають, виробничі потужності обмежені, а війни створюють дедалі більший попит. Європейські уряди тому активніше шукають альтернативних постачальників і розширюють власні оборонні програми.
Вашингтон намагається прискорити виробництво. Оборонні компанії розширюють заводи, укладаються нові контракти, інвестуються мільярди доларів у боєприпаси та протиракетну оборону. Але оборонна промисловість має іншу швидкість, ніж війна. Виробничу лінію неможливо подвоїти одним президентським указом.
Американська система закупівель десятиліттями будувалася для відносно передбачуваного попиту. Після холодної війни склади скорочувалися, виробничі лінії закривалися, а компанії не підтримували надлишкові потужності, які могли роками простоювати. Тепер США змушені одночасно переозброюватися, підтримувати союзників і вести власну масштабну кампанію.
Особливо небезпечною стає тривалість конфлікту. Разова операція проти Ірану могла б бути дорогою, але контрольованою. П’ять місяців регулярного використання високоточних ракет — це вже інша модель війни. Кожен наступний місяць збільшує не лише витрати, а й час, необхідний для відновлення запасів.
Це створює те, що у військовому плануванні можна назвати вікном уразливості. Воно не означає, що Росія чи Китай неодмінно скористаються ним. Але стратегія стримування залежить передусім від того, як можливості США оцінює противник, а не від того, як їх описує Білий дім.
Саме тому найбільший ризик полягає не у порожніх складах, яких у буквальному сенсі немає, а у зміні сприйняття. Якщо російські або китайські військові планувальники вирішать, що американська промисловість не здатна швидко компенсувати втрати, вони можуть переоцінити співвідношення сил на свою користь.
Для України цей процес уже має конкретну ціну. Коли глобальна конкуренція за Patriot загострюється, Київ виявляється серед кількох претендентів на один і той самий перехоплювач. Іранська війна, оборона американських баз, зобов’язання перед азійськими союзниками та власні резерви США тепер безпосередньо конкурують із потребами української ППО.
У цьому полягає стратегічний парадокс нинішньої американської війни. Кампанія, покликана продемонструвати силу США на Близькому Сході, одночасно робить видимими межі цієї сили в інших регіонах.
Росії та Китаю не потрібно вигравати війну в Ірані. Їм достатньо, щоб вона тривала. Кожна нова ракета, випущена на Близькому Сході, збільшує навантаження на виробництво, скорочує резерви і робить глобальну систему американського стримування дорожчою.
У XXI столітті військова перевага дедалі менше визначається тим, скільки зброї держава має на початку війни. Вирішальним стає інше — наскільки швидко вона здатна замінити те, що вже використала. І саме ця гонка між темпом витрат і темпом виробництва тепер може визначати баланс сил далеко за межами Ірану.
