Президент США Дональд Трамп оголосив про різке посилення економічного тиску на Іран, назвавши майбутню кампанію «економічним Днем Д». Він попередив, що країни, чиї банки, компанії, аеропорти або державні структури забезпечуватимуть Тегерану економічну підтримку, самі можуть зіткнутися з наслідками з боку Вашингтона.
Трамп при цьому не назвав ані конкретних нових санкцій, ані держав, проти яких вони можуть бути спрямовані. Його заява фактично окреслює мету — максимально перекрити Ірану доступ до міжнародних платежів, нафтової торгівлі, реєстрації суден, валютних операцій і мереж компаній-посередників.
Нова риторика пролунала майже через шість місяців після початку нинішнього воєнного протистояння США та Ірану. Воєнні операції, блокада і переговори поки не дали Вашингтону бажаного політичного результату, а суперечка навколо Ормузької протоки продовжує впливати на постачання енергоносіїв і світові ціни.
Сам Трамп вимагає припинити доступ Ірану до обмінних пунктів, грошових переказів, кредитних і валютних механізмів, реєстрів суден, підставних компаній та каналів контрабандного експорту нафти. Формулювання президента означає, що основною мішенню можуть стати вже не лише іранські структури, а й їхні закордонні контрагенти.
Аналіз «Дейком» показує, що економічна війна США проти Ірану наразі є радше заявкою на розширення вторинного тиску, ніж оголошенням уже готового нового пакета санкцій. Найскладніше питання для Вашингтона — наскільки далеко він готовий зайти проти китайських компаній і фінансових установ, через які проходить значна частина іранської нафтової торгівлі.
Китай опиняється в центрі цієї дилеми через масштаби закупівель іранської нафти. Міністерство фінансів США у квітні оцінювало частку Китаю приблизно у 90% нафтового експорту Ірану, причому значну частину сировини купують незалежні нафтопереробні заводи, відомі як «teapot refineries».
Вашингтон уже почав бити по цій системі до нинішньої заяви Трампа. У квітні Мінфін США запровадив санкції проти китайського незалежного НПЗ Hengli та десятків судноплавних компаній і суден, які, за даними американської влади, допомагали перевозити іранську нафту та підтримувати так званий тіньовий флот.
У наступні місяці санкції поширювалися на фінансові, судноплавні та закупівельні мережі, пов’язані з Іраном. Американський Мінфін називає цю кампанію Economic Fury і вже застосовує її проти структур у Китаї, Гонконзі та інших юрисдикціях, які, за версією Вашингтона, допомагають іранським військовим і нафтовому сектору.
Саме тому новизна заяви Трампа полягає не стільки у факті санкцій, скільки в погрозі значно ширше карати тих, хто підтримує економічні зв’язки з Іраном. Якщо Вашингтон перейде від санкцій проти окремих компаній до обмежень проти великих банків або системних торговельних партнерів, масштаби конфлікту можуть різко зрости.
Пекін уже відкинув логіку такого тиску. Представник МЗС Китаю Лінь Цзянь заявив, що санкції та примус не допоможуть вирішити проблему, і закликав сторони шукати політичне та дипломатичне рішення. Китай традиційно не визнає односторонні американські санкції, хоча великі банки країни враховують ризик втрати доступу до доларової системи.
Для Вашингтона це створює складний вибір. Надто м’яке застосування вторинних санкцій може не змінити поведінку Тегерана, тоді як удар по великих китайських фінансових структурах здатен перетворити іранський конфлікт на нову серйозну суперечку між двома найбільшими економіками світу.
Іран відповів на заяву Трампа демонстративною відмовою поступатися під економічним тиском. Міністр закордонних справ Аббас Арагчі назвав американські погрози продовженням невдалої політики та заявив, що американський «економічний тероризм» створює загрозу для світової економіки й державного суверенітету.
Тегеран має великий досвід існування під американськими обмеженнями. Ще під час першої каденції Трампа Вашингтон проводив кампанію «максимального тиску», намагаючись скоротити нафтові доходи Ірану та обмежити його доступ до міжнародної фінансової системи. Нинішня адміністрація значно розширила цю політику.
Однак саме багаторічні санкції змусили Іран створити мережу обходу обмежень: використовувати посередників, підставні компанії, непрозорі ланцюги власності, судна зі складними схемами реєстрації та альтернативні платіжні механізми. Американський Мінфін регулярно санкціонує саме такі мережі.
Це пояснює, чому навіть американські експерти не вважають новий тиск гарантованим способом швидко змусити Тегеран змінити позицію. Колишній американський дипломат Деніел Фрід зазначав Bloomberg, що додаткові важелі існують, однак Іран за роки санкцій вибудував значну кількість обхідних механізмів.
Ще одним центральним елементом протистояння залишається Ормузька протока — вузький морський шлях, через який до нинішньої війни проходила приблизно п’ята частина світових потоків нафти та скрапленого природного газу. Стан судноплавства через неї безпосередньо впливає на ціни, страхування та енергетичну безпеку багатьох країн.
Іран заявляє, що повноцінне відкриття протоки залежить від виконання американською стороною його умов. Серед них Тегеран називає припинення блокади іранських портів, скасування нафтових санкцій, розмороження закордонних активів і припинення воєнних операцій. Вашингтон ці вимоги не прийняв.
Переговорний процес уже пережив кілька зривів. У червні сторони погодили рамковий меморандум, що мав відкрити шлях до ширшої угоди, однак домовленості швидко почали руйнуватися через суперечки щодо Ормузької протоки, санкцій, заморожених активів і майбутнього іранської ядерної програми.
Енергетичні ринки реагують на кожне нове загострення. Після заяви Трампа нафта знову подорожчала, а Brent наблизилася до $94 за барель. Ринок фактично оцінює не тільки можливість нових санкцій, а й ризик подальших перебоїв у Перській затоці та ширшого конфлікту навколо судноплавства.
Економічний тиск на сам Іран уже є надзвичайно сильним. Американська влада заявляє про різке падіння курсу ріала та прискорення інфляції, хоча точні показники в умовах війни і порушеної статистики можуть відрізнятися залежно від методики оцінки. Міністерство фінансів США описує іранську економіку як таку, що перебуває під дедалі більшим тиском.
Водночас економічна вразливість не означає автоматичної політичної капітуляції. Тегеран вимагає скасування санкцій, доступу до заморожених коштів та компенсації збитків, а Вашингтон прагне обмежити іранську ядерну програму і домогтися стійких гарантій безпеки судноплавства в Ормузькій протоці.
Саме тут нова стратегія Трампа стикається з головним випробуванням. Сполученим Штатам необхідно завдати Ірану достатніх економічних втрат, щоб змусити його повернутися до переговорів на американських умовах, але водночас уникнути такого тиску на Китай та інших партнерів Тегерана, який створить додаткові міжнародні конфлікти.
Тому оголошена Трампом «економічна війна» поки залишає більше питань щодо інструментів, ніж щодо мети. Вашингтон явно намагається зробити міжнародну торгівлю з Іраном максимально дорогою та ризикованою, однак ефективність цієї стратегії залежатиме від того, чи погодяться ключові економічні партнери Тегерана підкоритися американському тиску.
Наступним показником стануть уже не президентські формулювання, а конкретні рішення Мінфіну США: кого саме внесуть до санкційних списків, чи торкнуться обмеження великих банків, як реагуватиме Китай і чи зміняться обсяги іранського нафтового експорту. Саме ці кроки покажуть, чи перетвориться гучне оголошення Трампа на якісно новий етап протистояння.
