Спроба голови Європейської ради Антоніу Кошти відкрити дипломатичний канал із Кремлем стала не початком нового мирного процесу, а дзеркалом європейської невизначеності. Після років ізоляції Москви Брюссель раптом побачив, що навіть короткий контакт із Росією здатен розділити союзників.
Йдеться не про повноцінні переговори і не про обговорення умов миру. Офіс Кошти через старшого помічника здійснив короткі контакти з Кремлем, щоб відкрити канал комунікації. Але сама поява такого каналу виявилася політично важчою, ніж його зміст.
ЄС із 2022 року будував політику щодо Росії на дипломатичній і економічній ізоляції. Ця ізоляція мала показати, що агресія проти України не може бути нормалізована. Тепер, коли війна не наближається до швидкого завершення, частина європейських столиць починає питати: як говорити з Москвою, не винагороджуючи її за агресію.
За оцінкою Дейком, ініціатива Кошти оголила головну проблему Європи: вона хоче повернути собі роль у можливому мирному врегулюванні, але не має узгодженої відповіді, хто саме може представляти континент, де проходить межа мандату і що вважати корисним контактом, а що — політичним подарунком Кремлю.
На саміті в Брюсселі частина лідерів сприйняла крок Кошти як недостатньо скоординований. Найбільше занепокоєння висловлювали північні та балтійські країни, для яких будь-яке пом’якшення дипломатичного режиму з Москвою без зміни її поведінки виглядає небезпечним сигналом.
Скепсис цих держав не є формальним антиросійським рефлексом. Він спирається на досвід близькості до Росії й розуміння її тактики. Москва може використовувати навіть мінімальний контакт як доказ того, що ізоляція слабшає, а Європа втомлюється від української війни.
Німеччина і Франція також не продемонстрували ентузіазму. Для Берліна й Парижа питання полягає не лише в самому контакті, а в контролі над процесом. Якщо розмова з Росією колись почнеться серйозно, вона торкатиметься не протоколу, а військових можливостей, гарантій безпеки для України й майбутнього європейської оборони.
Еммануель Макрон сформулював цю межу найчіткіше: Кошта може відігравати роль, але не може представляти держави ЄС там, де йдеться про гарантії безпеки. Це ключова поправка. Мирні переговори не будуть технічною справою інституцій. Вони стануть розмовою про армії, зброю, кордони, стримування і довгострокову присутність Європи в українській безпеці.
Фрідріх Мерц нагадав про формат E3 — Францію, Німеччину й Британію, з якими Володимир Зеленський уже погоджував ключові пункти можливих переговорів із Москвою. Але саме ця трійка також створює напругу: не всі європейські лідери готові змиритися з тим, що континентальна позиція формується без них.
Італія давно наполягає, що ЄС потребує єдиного представника для контактів із Росією. У цьому є логіка: Кремль традиційно користується розбіжностями між європейськими столицями. Але єдиний посланець не вирішить проблему, якщо під ним не буде єдиного політичного мандату.
Сам Кошта захищає свій крок як необхідність. Його аргумент простий: Європа не може залежати лише від інших у тлумаченні російських сигналів і має бути здатною передавати Москві власні повідомлення. У цій логіці канал комунікації не є поступкою, а інструментом суверенності ЄС.
Підтримка такої позиції також є. Ірландія та Іспанія вважають відкриття дипломатичного каналу виправданим. Для них мовчання між Брюсселем і Москвою не може бути довічною стратегією, особливо якщо ЄС претендує на роль безпекового гравця, а не лише фінансового донора України.
Але питання не в тому, чи має Європа взагалі говорити з Росією. Питання в тому, чи здатна вона говорити без слабкості. Контакт може бути корисним для передачі сигналів, попередження ескалації, ядерної безпеки або гуманітарних питань. Проте він стає небезпечним, якщо Росія отримує діалог без жодної зміни власної поведінки.
Саме тут позиція східного флангу залишається найжорсткішою. Латвія наголошує: дипломатичні канали не мають значення, якщо Росія не хоче дипломатії. Це не відмова від миру. Це нагадування, що мирні переговори починаються не з телефонного дзвінка, а з готовності агресора припинити війну.
Нідерланди також закликають до обережності. Європа, перш ніж визначати переговорника, має зрозуміти, що саме буде поставлено на стіл. Ідеться не лише про припинення вогню. Йдеться про території, гарантії, санкції, відбудову, армію України, російські активи й те, як запобігти новій війні після паузи.
Для України ця дискусія має безпосереднє значення. Київ не хоче, щоб можливі контакти ЄС із Москвою перетворилися на процес, у якому про українське майбутнє говоритимуть без України. Саме тому Зеленський паралельно просуває вступ до ЄС і закріплення України в західних структурах як відповідь на російську спробу диктату.
Європейська проблема ускладнюється тим, що дипломатичну ініціативу щодо миру досі значною мірою ведуть США. ЄС фінансує Україну, постачає зброю, ухвалює санкції, приймає біженців і говорить про гарантії безпеки, але ризикує залишитися на периферії переговорів, якщо не виробить власної архітектури участі.
Саме це й намагається змінити Кошта. Його крок можна читати як спробу повернути Брюссель у центр майбутньої дипломатії. Але форма цієї спроби показала, що амбіція випередила згоду. Європа хоче бути за столом, але ще не домовилася, як виглядатиме її стілець.
Для Кремля ця неузгодженість є ресурсом. Москва уважно стежить за будь-якими ознаками європейської втоми, конкуренції між форматами й суперечок про представництво. Якщо Росія побачить, що ЄС входить у контакт без єдиного мандату, вона спробує перетворити цей канал на інструмент розколу.
Тому головним запобіжником має залишатися послідовність. Спершу — підтримка України, санкції, військове фінансування, конфіскація російських активів, ППО, боєприпаси й переговори про членство в ЄС. Лише на цій основі контакт із Москвою може мати сенс як додатковий інструмент, а не заміна тиску.
Якщо ця черговість буде зламана, Європа ризикує повторити стару помилку: прийняти сам факт розмови за ознаку прогресу. Росія неодноразово показувала, що може говорити про мир, поки продовжує готувати нові удари. Для України така дипломатія без сили була б не шансом, а загрозою.
Ініціатива Кошти не провалилася і не стала проривом. Вона виконала іншу функцію — показала справжній стан ЄС перед можливою переговорною фазою. Союз має ресурси, вплив і інституції, але йому бракує одного голосу щодо того, як говорити з агресором, не послаблюючи жертву агресії.
Поки Росія не демонструє готовності до реального миру, головним повідомленням Європи має залишатися не поспішний контакт, а сила й єдність. Канал із Кремлем може бути потрібним. Але він матиме сенс лише тоді, коли Москва почує через нього не європейську розгубленість, а чітку позицію: жодна розмова не замінить відповідальності за війну проти України.
