Жорстокі практики, що руйнують життя з дитинства
Щороку близько чотирьох мільйонів дівчат проходять через процедуру так званого «жіночого обрізання» – калічення статевих органів, яке завдає глибоких фізичних і психологічних травм. Половина з цих дітей навіть не досягає шкільного віку: два мільйони дівчат переживають цю практику до п’яти років. За сухими цифрами стоять реальні історії болю, страху й втрат, які формують життя мільйонів жінок з самого початку їхнього існування.
Загалом понад 230 мільйонів жінок у світі зазнали таких каліцтв. Це не лише порушення базових прав людини, а й пряма загроза здоров’ю: у багатьох випадках ці процедури проводяться без анестезії, у неналежних санітарних умовах, без участі медичних фахівців. Інфекції, кровотечі, ускладнення під час пологів, хронічний біль — лише частина наслідків, які переслідують жінок упродовж усього життя.
Більшість таких випадків зосереджена у певних регіонах світу. 63% процедур здійснюються в країнах Африки, 35% — в Азії, а 3% — на Близькому Сході. Втім, через міграцію та збереження традицій проблема не обмежується лише цими територіями. Вона поступово поширюється і на інші частини світу, створюючи виклики для правозахисників, медичних систем та урядів.
Ці практики глибоко вкорінені у культурні норми, які десятиліттями сприймалися як «обов’язкові» для збереження «чистоти» чи «честі» родини. Змінити їх неможливо лише законодавчими заборонами — необхідна глибока просвітницька робота, співпраця з місцевими громадами, лідерами думок і духовними авторитетами.
ООН у звіті Gender Snapshot 2025 наголошує: боротьба з такими практиками потребує не лише міжнародного тиску, а й внутрішніх трансформацій суспільств, у яких ці традиції досі живуть.
Насильство в тіні родинних стін
Проблема гендерного насильства не обмежується ритуальними каліцтвами. За даними правозахисників, кожна восьма жінка у світі пережила фізичне або сексуальне насильство від партнера. Це мільйони історій, які часто залишаються невидимими через сором, страх, залежність або відсутність правових механізмів захисту.
У багатьох країнах світу жінки досі позбавлені реальних можливостей звернутися по допомогу. Усього в 63 країнах існують закони, які прямо визначають та карають за зґвалтування. В інших державах такі злочини або не розслідуються належним чином, або взагалі можуть бути виправдані традиційними нормами. У 38 країнах мінімальний вік вступу до шлюбу закріплений на рівні 18 років, що залишає величезну кількість дітей без належного правового захисту.
Важливо зазначити, що насильство не обов’язково має фізичний характер. Психологічний тиск, контроль, ізоляція від родини та друзів, економічна залежність — ці форми приниження не менш руйнівні, ніж відкрите побиття. Проте вони часто залишаються поза увагою поліції та судів, що дозволяє кривдникам діяти безкарно.
ООН закликає держави не лише ухвалювати закони, а й реально впроваджувати механізми захисту: створювати кризові центри, гарячі лінії, забезпечувати доступ до правової та психологічної допомоги. Без цього мільйони жінок і дівчат залишаються у замкненому колі насильства.
Невидима праця, що тримає суспільства
Ще один вимір нерівності, який висвітлює звіт Gender Snapshot 2025, — це неоплачувана хатня та доглядова праця. Жінки витрачають на ці обов’язки у 2,5 раза більше часу, ніж чоловіки. У Північній Африці та Західній Азії цей розрив ще більший — у чотири рази. Догляд за дітьми, літніми родичами, ведення побуту, приготування їжі, прибирання — усе це сприймається як «природна» функція жінки, яка не потребує ані визнання, ані компенсації.
Невидимість цієї праці має глибокі наслідки. Вона обмежує доступ жінок до оплачуваної зайнятості, зменшує можливості для самореалізації та економічної незалежності. У багатьох країнах відсутні гнучкі форми працевлаштування, системи державної підтримки догляду або інфраструктура, яка дозволила б розділити обов’язки більш справедливо.
У результаті формується замкнене коло: жінки мають менше можливостей заробляти, що змушує їх залишатися в традиційних ролях. Це, своєю чергою, зменшує їхній вплив на прийняття рішень і обмежує участь у політичному та громадському житті. Змінити ситуацію можна лише через системну політику: інвестиції у соціальні послуги, зміни в освітніх програмах, просування гендерно чутливої економіки.
ООН закликає уряди переглянути свої підходи до розподілу праці, визнати її економічну цінність і створити умови для реальної рівності в побуті та на ринку праці.
Репродуктивні права і здоров’я: нерівність, що вбиває
Звіт також наголошує на нерівному доступі до репродуктивних прав. Лише 56,3% жінок у шлюбі мають повний контроль над власним репродуктивним здоров’ям. Це означає, що понад половина жінок не може самостійно вирішувати, коли народжувати дітей, чи використовувати контрацепцію, як планувати своє майбутнє. Така залежність веде не лише до порушення прав, а й до підвищення ризиків для здоров’я.
З 2000 по 2023 рік материнська смертність знизилася на 39,3%. Це важливий прогрес, але його недостатньо. Жінки й надалі стикаються з хронічними хворобами, браком доступу до якісної медичної допомоги, відсутністю належних умов у пологових закладах. У середньому жінки живуть на рік менше через сукупність цих факторів.
Крім того, у багатьох країнах досі відсутні гарантії безпечного аборту або доступу до сучасних методів контрацепції. Це створює ситуацію, коли рішення про народження дітей часто приймаються не жінкою, а сім’єю, релігійною спільнотою чи навіть державними структурами.
Для зміни цієї реальності необхідні комплексні реформи у сфері охорони здоров’я, освіти та законодавства. Без забезпечення репродуктивних прав жінки не можуть повною мірою реалізувати свої можливості та жити здоровим, гідним життям.
Висновок: глобальний виклик, який потребує рішучих дій
Звіт ООН Gender Snapshot 2025 — це не просто статистика. Це дзеркало, у якому людство бачить свою неспроможність гарантувати базові права мільйонам жінок і дівчат. Калічення геніталій, насильство в родинах, нерівний розподіл праці, обмеження репродуктивних прав — усе це ланки одного ланцюга системної дискримінації.
Вирішення цих проблем потребує не лише рішень на рівні ООН чи урядів. Воно починається з суспільних дискусій, освіти, зміни мислення. Це шлях, який вимагає часу, але без якого неможливо побудувати справді справедливий світ.
