Кремль різко відреагував на заяви канцлера Німеччини Фрідріха Мерца, який у телеефірі ProSieben.Sat.1 назвав Володимира Путіна «воєнним злочинцем» і відкинув будь-яке «умиротворення». Речник Дмитро Пєсков, перебуваючи в Китаї, сказав, що після «несприятливих висловлювань» думку Мерца щодо переговорів враховувати «навряд чи можливо».
Контекст суперечки — ініціатива Берліна винести на обговорення формат можливих контактів Києва й Москви. Напередодні Мерц заявив, що запропонує Женеву як потенційний майданчик для домовленостей про припинення вогню на зустрічі приблизно 30 країн, які працюють над довгостроковими гарантіями безпеки для України.
З юридичної точки зору тональність Мерца спирається на рішення Міжнародного кримінального суду, який у березні 2023 року видав ордер на арешт Путіна за депортацію українських дітей. Москва відкинула документ як «образливий» і «беззмістовний», наголошуючи, що не визнає юрисдикцію МКС.
Політично позиція Кремля має подвійний ефект. По-перше, вона демонструє небажання Москви сприймати як посередника Берлін — навіть попри те, що Німеччина залишається ключовим донором України й провідним гравцем ЄС. По-друге, це сигнал потенційним модераторам процесу: вимога до «нейтральної риторики» стає для Росії формальною умовою допуску до розмови.
Для Берліна ситуація чутлива. Із приходом Мерца німецька лінія стала жорсткішою в оцінках Кремля, але водночас уряд намагається просувати практичні ідеї щодо рамки «після війни» — насамперед систем довгострокових гарантій і контролю виконання можливого режиму тиші. Пропозиція Женеви як географічно й політично «збалансованого» місця — з цієї ж логіки.
Тезу про «переговори» варто розділити на три рівні. Перше — гуманітарні та технічні контакти (обміни, повернення дітей), які тривають поза великою політикою. Друге — можливий режим припинення вогню, що потребує верифікації й швидких механізмів реагування на порушення. Третє — політична угода про мир, до якої дистанція залишається великою через несумісні позиції сторін щодо територій і безпеки.
Чому саме зараз спалахнула риторична війна? По-перше, у «коаліції охочих» триває дизайн майбутніх гарантій для України, і Берлін прагне задавати тон. По-друге, Кремлю вигідно дискредитувати будь-який західний посередницький формат, який закріплює відповідальність Росії за злочини або зобов’язує до конкретних кроків у межах міжнародного права.
Практичний ефект від заяв Пєскова — заморожування навіть дискусії про майданчик. Відмова зважати на слова Мерца фактично блокує «жіночі двері» дипломатії через Німеччину. Водночас це не зводить нанівець зусилля інших центрів — насамперед Франції, Британії та Швейцарії, які обговорюють архітектуру безпеки для України на довший період.
Що далі? Найімовірніше, Берлін продовжить просувати технічні елементи «післявоєнної» рамки разом із партнерами, відокремивши їх від політичної дискусії з Москвою. Для Києва корисно підтримувати ідею Женеви як «столу», але наполягати на передумовах: міжнародно-правова відповідальність, безпекові гарантії, верифікація і механізм автоматичних санкцій за порушення.
На внутрішній арені Німеччини жорстка кваліфікація Путіна консолідує більшість, яка виступає проти «компромісів за рахунок України». Вона також полегшує комунікацію з громадянами щодо тривалих витрат на підтримку Києва та переозброєння Бундесверу — без цього німецька лідерська роль у Європі виглядала б декоративно.
Для Москви ставка очевидна: відсунути будь-які переговори, які стартують не з визнання «реальності на землі», і послабити західну єдність через дискредитацію окремих лідерів. Для ЄС і США висновок так само прямий: політична мова має бути синхронізована з юридичною (МКС) та військовою (допомога Україні), інакше Кремль гратиме на розбіжностях.
Якщо підсумувати, нинішній демарш Кремля не зупиняє пошук форматів, але робить зрозумілішими правила гри: без називання речей своїми іменами та правових наслідків розмова перетворюється на декорацію. І саме тому заява Мерца — попри різкість — працює як «якір реальності» для майбутніх рішень Заходу щодо миру та безпеки в Європі.
