Олександр Лукашенко знову намагається говорити з Києвом мовою попередження. Його заява про те, що Україна не повинна «втягувати» Білорусь у війну, прозвучала на тлі зростання напруги довкола білоруського кордону, російських дронів і ролі Мінська у воєнній інфраструктурі Москви.
Лукашенко стверджує, що представники України нещодавно були в Мінську, а він передав через них сигнал Володимиру Зеленському: якщо Київ спробує говорити з Білоруссю силою або втягнути її у війну, «характер війни зміниться миттєво». Водночас він окремо наголосив, що білоруси не хочуть воювати з українцями.
У цій подвійності — вся нинішня позиція Мінська. Білорусь погрожує, але не поспішає офіційно входити у війну. Вона підтримує Росію, але намагається уникнути прямої участі своїх військ. Вона надає територію, бази, полігони й політичне прикриття Москві, але боїться ціни, яку доведеться заплатити за повне втягування.
За попереднім аналізом Дейком, нова риторика Лукашенка не є ознакою сили. Це радше спроба втримати простір маневру між трьома тисками: потребами Росії, українськими попередженнями та страхом білоруського режиму перед війною, яка може стати внутрішньо небезпечною для самого Мінська.
Для України білоруський напрям давно не є абстрактною загрозою. Саме з території Білорусі Росія починала частину наступу у лютому 2022 року. Саме звідти Москва отримала коротший шлях до Києва. І саме тому будь-яке будівництво доріг, складів боєприпасів, паливних потужностей або військової інфраструктури на кордоні сприймається в Києві як потенційна підготовка до нового етапу агресії.
Зеленський прямо говорить про білоруську прикордонну інфраструктуру як про проблему миру. Українська логіка проста: якщо Мінськ не хоче війни, він має не створювати умов для її розширення. Дороги, склади, ретрансляційні вузли й військові об’єкти на кордоні не є нейтральними, якщо ними може користуватися Росія.
Окремим подразником стали сигнальні ретранслятори на білоруській території, які, за українською оцінкою, допомагали російським дронам бити по Україні. Зеленський пригрозив вивести їх із ладу, а згодом заявив, що вони вже перестали працювати. Незалежного підтвердження цьому немає, але сам факт публічного попередження підняв ставки.
Для Лукашенка така ситуація небезпечна. Якщо українські удари або технічні дії почнуть зачіпати об’єкти на території Білорусі, йому доведеться обирати між відповіддю, якої від нього чекатиме Москва, і стриманістю, без якої Мінськ ризикує отримати війну на власній території. Саме цього він намагається уникнути.
Білоруський режим роками продавав суспільству образ стабільності. Пряма війна з Україною зруйнувала б цей образ швидко. Білоруська армія не має ані політичної мотивації, ані суспільного консенсусу для походу проти українців. На відміну від Росії, Мінськ не може так само легко поглинути масштабні втрати й пояснити їх імперським міфом.
Саме тому фраза Лукашенка про небажання воювати з українцями є не менш важливою, ніж його погроза. Вона адресована не лише Києву. Вона адресована білоруському суспільству, військовим елітам і, частково, Москві: Мінськ готовий бути союзником, тилом і майданчиком, але не обов’язково готовий стати повноцінним фронтом.
Росія, однак, має власну логіку. Кремль заперечує, що тисне на Білорусь із вимогою ширше включитися у війну, і називає Мінськ найближчим союзником. Але навіть без прямого наказу залежність Білорусі від Росії залишається такою глибокою, що будь-яка розмова про її самостійний вибір має обмежений характер.
Москва забезпечує Лукашенку політичний захист, економічну підтримку й безпекову опору після кризи 2020 року. Мінськ у відповідь надав Росії територію для вторгнення, дозволив розміщення російських військових об’єктів, проводить спільні навчання і погодився на розміщення тактичної ядерної зброї. Це не нейтралітет. Це союз, який досі зупиняється лише перед відправленням білоруських солдатів на фронт.
Західна дипломатія намагається шукати тріщини в цій залежності. Сполучені Штати відновили обмежені контакти з Лукашенком після років ізоляції, а послаблення частини санкцій пов’язували зі звільненням політичних в’язнів. Але надія відірвати Мінськ від Москви має природну межу: Білорусь надто залежна від Росії фінансово, енергетично, військово й політично.
Водночас залежність не є односторонньою. Росія теж потребує Білорусі. І не лише як військового плацдарму. У Білорусі працюють два великі нафтопереробні заводи, які переробляють російську нафту й повертають на ринок бензин, дизель і авіапальне. На тлі українських ударів по російських НПЗ ця роль стала набагато важливішою.
Коли російська паливна система входить у кризу, білоруські заводи перетворюються на резервний контур. Вони допомагають Москві закривати частину дефіциту, підтримувати цивільний ринок, військову логістику й авіацію. Тому Білорусь для Росії — це не просто союзник на карті. Це елемент енергетичної стійкості воєнної економіки.
Саме тут українська стратегія дальніх ударів змінює баланс. Коли Київ б’є по російських енергетичних об’єктах, він послаблює не лише окремі заводи. Він змушує Москву шукати обхідні контури — у Білорусі, Казахстані, імпорті пального, ручному розподілі й аварійних ремонтах. Чим більше таких контурів задіяно, тим помітнішою стає вразливість усієї системи.
Для Мінська це створює нову пастку. Чим більше Росія залежить від білоруських НПЗ, полігонів, доріг і ретрансляційних вузлів, тим важче Лукашенку вдавати, що Білорусь стоїть осторонь війни. Кожен такий об’єкт може бути прочитаний Україною як частина російської воєнної машини.
Білоруський міністр оборони повторює звичну для Мінська і Москви формулу про нібито західне розпалювання конфлікту, посилення НАТО біля кордонів і спробу втягнути Білорусь у війну. Але ця риторика не змінює базового факту: повномасштабну війну почала Росія, а Білорусь надала їй територію для удару по Україні.
Тепер Лукашенко хоче обмежити наслідки власного вибору. Він намагається переконати Київ не переносити війну на білоруський напрям, Москву — що Мінськ залишається надійним союзником, а білорусів — що режим тримає країну від прямого фронту. Але всі три аудиторії дедалі гірше суміщаються між собою.
Для України головне завдання — не дозволити Білорусі знову стати безкарним плацдармом. Київ не зацікавлений у відкритті нового фронту, але він не може ігнорувати інфраструктуру, яка допомагає російським ударам. Тому українські попередження мають стримувальний характер: не входьте глибше — і війна не розшириться.
Для Лукашенка це означає, що стара модель уже не працює. У 2022 році він дозволив Росії скористатися Білоруссю, але не відправив свої війська. Тепер сама територіальна участь може ставати дедалі дорожчою. Війна більше не обмежується лінією фронту; вона проходить через зв’язок, паливо, дороги, склади й заводи.
Мінськ опинився в ролі союзника, який хоче користуватися захистом Росії, але не хоче платити повну воєнну ціну. Москва хоче мати в Білорусі тил, ресурс і плацдарм, але не визнавати її вразливість. Україна ж дедалі чіткіше дає зрозуміти: територія, яка допомагає агресору, не може вічно залишатися поза ризиком.
Тому нинішня заява Лукашенка — не просто чергова погроза Києву. Це симптом страху перед тим, що Білоруський тил може перестати бути безпечним. Якщо Росія й далі використовуватиме Білорусь як частину своєї воєнної інфраструктури, Мінську буде дедалі важче переконувати всіх, що він не воює.
У цій кризі Лукашенко намагається залишити собі останню зручну формулу: бути поруч із Росією, але не в окопі; допомагати війні, але не називати себе її учасником; погрожувати Україні, але просити не чіпати Білорусь. Проблема в тому, що війна поступово стирає такі проміжні позиції. І саме цього в Мінську бояться найбільше.
