Останній раз Емманюель Макрон і Володимир Путін говорили телефоном ще 11 вересня 2022 року. Відтоді ситуація в Європі радикально змінилася. Повномасштабна війна Росії проти України триває вже третій рік, геополітична карта світу змістилася, а традиційна дипломатія опинилася на межі ефективності. У цьому контексті відновлення прямого зв’язку між президентом Франції та кремлівським лідером викликає низку запитань.
Після 2022 року Макрон неодноразово заявляв, що готовий говорити з Путіним лише тоді, коли в цьому буде практичний сенс. Така обережність пояснюється не лише політичними міркуваннями, а й тиском громадськості, союзників по ЄС та НАТО. Однак у червні 2025 року відбулася розмова, яку не можна назвати випадковою чи формальною.
У повідомленні Кремля вказано, що розмова була «змістовною». Це слово у подібному контексті не вживається випадково. Франція — одна з небагатьох країн Заходу, що продовжує вірити у силу дипломатії, навіть у найгірші моменти. Проте сам факт телефонного контакту не означає зрушень у підходах сторін до війни в Україні.
Офіційно обговорювали два ключові напрями: ескалацію на Близькому Сході — зокрема напруженість між Ізраїлем та Іраном — та війну Росії проти України. Позиція Парижа в обох випадках однозначна: лише політико-дипломатичні рішення можуть бути ефективними у довгостроковій перспективі.
У Кремлі, коментуючи зміст розмови, наголосили, що Путін підтвердив свої принципові позиції: звинувачення Заходу у війні, відсутність бажання йти на компроміси щодо територіальних питань, вимога визнання так званих "нових реалій". Жодного натяку на зміну підходу. Це вчергове засвідчує, що кремлівське керівництво націлене не на мир, а на замороження конфлікту з вигідними для себе умовами.
Для Макрона така розмова може бути частиною спроби змінити позицію світової спільноти. Він неодноразово закликав до стратегічної автономії Європи, а Франція прагне відігравати провідну роль у міжнародних переговорах. Проте на практиці такі контакти можуть бути використані Росією для демонстрації своєї «легітимності».
Телефонна розмова Макрона з Путіним відбувається на тлі дедалі складнішої ситуації в Європі. Україна потребує підтримки, а європейські суспільства втомлюються від війни, санкцій та зростання цін. У такій атмосфері Франція прагне виступити посередником, який здатен вести розмову навіть із найбільш токсичними лідерами.
Втім, дипломатичні зусилля Франції не завжди оцінюються однозначно. Київ неодноразово критикував деякі ініціативи Макрона за м’якість і недостатню принциповість. Розмова з Путіним може викликати побоювання, що Париж знову намагається «зрозуміти» російського лідера замість того, щоб жорстко захищати українські інтереси.
Проте варто розуміти: дипломатія — це не завжди поступки. Часто це про спроби зрозуміти межі опонента, аби ефективніше їх ламати. Якщо Макрон вийшов на цей контакт з чіткою стратегією — він може посилити тиск на Росію, а не послабити його.
Висловлювання Путіна щодо України під час розмови вкотре підтверджують: його позиція незмінна. Він і далі вимагає «усунення першопричин» конфлікту, під якими Москва розуміє зміну зовнішньополітичного курсу України, відмову від західного вектора та визнання захоплених територій.
Такі підходи абсолютно неприйнятні ні для Києва, ні для його союзників. Принцип територіальної цілісності залишається непорушним. А отже, будь-які мирні домовленості на умовах Москви — неможливі. Цю думку неодноразово озвучували лідери США, Німеччини, Польщі, країн Балтії.
Тож чому Макрон пішов на цю розмову? Можливо, щоб отримати пряме уявлення про позицію Кремля перед важливими самітами чи переговорами в ЄС. Можливо, щоб підготуватися до потенційних змін на фронті. А може, щоб ще раз переконатися — говорити з Кремлем можна лише з позиції сили.
Розмова між Макроном і Путіним не означає початку мирного процесу. Вона не містить жодних ознак зрушень. Але вона — сигнал. Сигнал того, що Франція продовжує грати роль глобального гравця, який не боїться брати відповідальність.
Це також виклик для України. Потрібно бути готовими до того, що деякі партнери можуть шукати нові формати взаємодії з Росією. І важливо, щоб ці пошуки не відбувалися без участі Києва. Україна має бути суб’єктом, а не об’єктом переговорів.
Врешті, історія знову нагадує: справжній мир — не в телефонних розмовах, а в реальних змінах на полі бою, у підтримці міжнародного права та в незламності нації. А дипломатія — лише один із фронтів цієї боротьби.
