Марія Колеснікова стала одним із найвпізнаваніших облич протестів 2020 у Білорусі, коли режим Лукашенка застосував силовий апарат, аби зламати масові демонстрації. Її впертість перетворилася на політичний символ і особистий виклик державі.
7 вересня 2020 року Колеснікову схопили на вулиці люди в масках, заштовхали в мікроавтобус і вивезли до кордону з Україною. Їй погрожували висилкою «живою або шматками», демонструючи, що вибір пропонують лише формально.
Щоб зірвати депортацію, вона розірвала паспорт на дрібні клапті. Цей жест став концентратом її позиції: не виїхати під тиском, не легалізувати насильницьке вигнання, залишитися там, де її намагалися позбавити суб’єктності.
Пізніше, вже на суді, вона посміхалася і навіть танцювала в клітці в залі суду. Її засудили до 11 років за звинуваченнями, серед яких фігурувала «змова з метою захоплення влади», а згодом внесли до списків «причетних до терористичної діяльності».
У суботу Колеснікова була звільнена разом із ще 122 людьми. За інформацією, це стало наслідком переговорів між білоруською владою та спецпредставником США Джоном Коулом, посланцем Дональда Трампа, про що повідомляли й американські структури у Вільнюсі.
Звільнення виглядає як частина ширшого торгу, де гуманітарний жест використовується як політичний інструмент. Для Мінська це можливість перезапустити діалог зі США, а для Вашингтона — показати результат у темі політвʼязні без повного перегляду всієї політики тиску.
Біографія Колеснікової ламає стереотип про «професійних політиків». Вона — флейтистка, яка 12 років жила в Німеччині, перш ніж, за власним визначенням, «несподівано» увійти в політику. В її випадку публічна роль виросла з моменту.
У 2020 році вона стала частиною тріо жінок, які очолили кампанію проти Лукашенка після того, як провідним чоловічим кандидатам не дали балотуватися. Колеснікова працювала зі штабом Віктора Бабарика, банкіра, якого згодом ув’язнили, і команда об’єдналася.
Разом із нею в публічному полі були Світлана Тихановська та Вероніка Цепкало, які виступили замість більш відомих чоловіків. Вони погодилися підтримати Тихановську як узгоджену кандидатуру, а спільний образ трьох швидко став вірусним і впізнаваним.
Під час кампанії вони збирали десятки тисяч людей, що стало несподіванкою для влади. Колеснікова на перших виступах виглядала невпевнено, губила текст, але швидко перетворилася на сильну ораторку і почала говорити як людина, що не відступить.
Вона зізнавалася, що інколи носила темні окуляри, аби приховати сльози, коли її накривала хвиля підтримки. Це не «слабкість», а ознака того, що кампанія стала масовим переживанням, де страх і надія стояли поруч і вимагали витримки.
Після оголошення перемоги Лукашенка опозиція заявила про фальсифікації, а Захід не визнав легітимність результатів. Далі розгорнулися масові протести 2020, тисячі людей затримували, а країна увійшла в період, де білоруська опозиція стала мішенню системних репресій.
Тихановська, Цепкало та інші фігури виїхали в еміграцію, але Колеснікова вирішила залишитися. Вона прямо демонструвала: страх не може бути умовою громадянської поведінки. Після її арешту люди виходили з плакатами «Viva Maria» і скандували її ім’я.
Її спротив породив навіть народний фольклор: з’являлися жарти про те, що білоруські силовики лякають одне одного історіями про Колеснікову. Так формується міфологія спротиву, коли конкретна людина стає масштабнішою за себе і впливає на мораль інших.
За повідомленнями, більшу частину свого терміну — понад п’ять років — вона провела фактично в ізоляції, не маючи повноцінного контакту з родиною чи адвокатами. Така практика знеособлює людину і є елементом тиску, а не «режимною формальністю».
У 2022 році Колеснікова перенесла операцію через виразку та перитоніт. Стан здоров’я став окремою тривогою для близьких, бо інформація була уривчастою, а можливості передати ліки чи вплинути на умови — обмеженими самим тюремним механізмом.
Родина і підтримка з посиланням на тюремні джерела говорили про тривалі періоди одиночного утримання в маленькій камері з нестерпними умовами, де туалет — отвір у підлозі. Навіть листи, які їй надсилали, за їхніми словами, демонстративно рвали.
Сестра Колеснікової Таццяна Хомич називала такі умови катуванням і казала, що сім’я боялася за її життя. Вона повідомляла про різке схуднення, бо через виразку Марія не могла переносити більшість тюремної їжі, що лише посилювало ризики.
У листопаді одного з років їй дозволили коротку зустріч із батьком, а опубліковані фото створили враження, що вона перебуває в тюремній лікарні. Для публіки це стало підтвердженням: за гаслами «законності» стоїть реальна фізична деградація людей.
Теперішнє звільнення не закриває питання — воно відкриває його по-новому. Якщо Колеснікова виходить на волю через переговори США, це означає, що політвʼязні перетворилися на розмінну монету у геополітиці, де санкції стають частиною торгу.
Для Вашингтона акцент може бути гуманітарним і тактичним, але для білоруського суспільства важить інше: чи зміниться система, яка виробляє тюрми для незгодних. Звільнення одних не компенсує мовчання щодо інших, хто досі в неволі.
З погляду опозиції, будь-яка «угода» має не легітимізувати режим, а звільняти людей і зберігати вимогу відповідальності. Саме тут виникає складний баланс: як підтримати результат і не перетворити його на індульгенцію для системи, що давить права людини.
Колеснікова як феномен важлива ще й тим, що її образ поєднав гідність, професійність і непокору. Вона не обіцяла чудес, не грала роль «рятівниці», а показала, що свобода починається з конкретного вчинку — навіть коли за нього беруть роки життя.
Її звільнення стане тестом на наступні кроки: чи буде подальше звільнення інших політвʼязні, чи система лише перегрупується. Якщо переговори залишаться ситуативними, режим може повторювати шантаж, використовуючи людей як важіль впливу на санкції і дипломатію.
Для майбутнього Білорусі ключове — щоб особисті історії не загубилися в угодах. Колеснікова — не «трофей», а нагадування, що білоруська опозиція трималася не на інституціях, а на людях. І саме вони платили тілом і часом за право говорити.
