Коли Марк Рютте очолив НАТО 1 жовтня 2024 року, його головним завданням було не виголосити нову доктрину, а втримати стару конструкцію від розпаду. Офіційно секретар НАТО — це головний міжнародний цивільний посадовець Альянсу, людина, яка модерирує консенсус, а не підміняє його власною геополітикою.
Саме тому Рютте так старанно будував особливий канал до Дональда Трампа. На саміті в Гаазі у червні 2025 року він допоміг провести болюче для багатьох, але потрібне для Вашингтона рішення про новий стрибок оборонних витрат до 5% ВВП, а союзники паралельно підтвердили «залізну» відданість колективній обороні.
Ця лінія передбачала і публічні жести, які в Європі ковтали без особливого захвату. Саме Рютте на тому ж саміті назвав Трампа «daddy», намагаючись показати близькість і керованість контакту з американським президентом. Поки йшлося про бюджет НАТО і стримування Росії, таку дипломатичну стилістику багато хто ще готовий був терпіти.
За оцінкою редакції Дейком, межа пройшла там, де секретар НАТО перестав просто утримувати Трампа в орбіті Альянсу і фактично почав політично легітимізувати війну з Іраном, яка не є місією НАТО, не випливає з логіки колективної оборони і розколює самих союзників.
У березневому інтерв’ю CBS Рютте вже не просто обережно виправдовував дії США. Він прямо сказав, що Трамп «робить світ безпечнішим», назвав удари по іранських ядерних і ракетних спроможностях «критично важливими» і похвалив президента за нібито зменшення здатності Ірану бути «експортером хаосу».
Більше того, в тій самій розмові Рютте стверджував, що європейським країнам «логічно» знадобилося кілька тижнів, щоб зібратися навколо безпекової відповіді в районі Ормузької протоки, і посилався на групу з 22 держав, які, за його словами, працюють над забезпеченням вільного судноплавства. Це вже не дипломатична ввічливість, а явне політичне позиціонування.
Саме в цьому місці й починається критика Рютте. Річ не в тому, що він знову хвалить Трампа — до цього в Брюсселі давно звикли. Проблема в іншому: він підтримує кампанію, яку значна частина європейського істеблішменту вважає або незаконною, або стратегічно руйнівною, або і тим і іншим одночасно.
Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр цього тижня назвав війну проти Ірану «катастрофічною помилкою» і прямо сказав, що вона порушує міжнародне право. Навіть там, де уряди не формулюють позицію так різко, загальна лінія Європи помітно стриманіша за риторику Рютте: союзники бояться нової ескалації, енергетичного удару і втрати фокусу на Росії.
Цей розрив видно і в практичній політиці. На тлі війни на Близькому Сході країни ЄС переважно зосередилися на стримуванні цін на енергоносії та запобіганні економічному шоку, а не на входженні в американську кампанію. Навіть там, де йдеться про Ормузьку протоку, європейці говорять передусім про безпеку навігації, а не про солідарність із війною як такою.
Для самого Альянсу ця різниця принципова. Офіційна роль генсека НАТО — проводити консультації, формувати спільну позицію й бути речником організації, а не виступати як інтерпретатор окремої американської воєнної стратегії. Коли Рютте фактично говорить мовою Білого дому, він ризикує зрушити баланс між посадою арбітра і роллю політичного лобіста.
Тим більше, що сама НАТО останніми тижнями діяла в іншій логіці. 5 березня Північноатлантична рада обговорювала безпекову ситуацію через іранські атаки й висловила солідарність із Туреччиною після удару по території союзника. Тобто Альянс реагував на ризики для членів НАТО, а не оформлював участь у зовнішній наступальній війні.
Саме тому нинішня риторика Рютте виглядає як вихід за межі мандату. Якщо генсек говорить від імені оборонного союзу, але при цьому фактично схвалює конфлікт, який не був погоджений союзниками як спільна оборонна дія, він створює проблему представництва. Частина столиць може цілком резонно запитати: кого він зараз представляє — 32 держави чи одного президента?
Із політичного погляду захисники Рютте мають свій аргумент. Вони скажуть, що головна загроза для безпеки Європи — не його надмірна лояльність, а ризик втратити США як основу стримування Росії. Ця логіка не вигадана: ще на саміті 2025 року Трамп знову змушував союзників доводити, що вони варті американської парасольки.
Але саме тут і з’являється український вимір. Чим довше триває війна з Іраном, тим більше вона відтягує американські гроші, політичну увагу й військові ресурси від України. AP, Reuters та інші джерела вже фіксують, що Вашингтон концентрується на Близькому Сході, а європейські економіки готуються до нового енергетичного тиску. Для Кремля це майже ідеальна побічна вигода.
Отже парадокс Рютте в тому, що, намагаючись утримати Трампа в архітектурі НАТО, він може послаблювати головну стратегічну мету, заради якої Європа взагалі терпить його маневри, — підтримку України і стримування Росії. Коли фокус Заходу йде в Іран, Москва отримує дорожчу нафту, слабшу єдність Заходу і менше політичного тиску на себе.
Є ще й інституційний наслідок. Посада генсека НАТО завжди трималася на довірі малих і великих держав до того, що він не приватизує спільний голос. У цій моделі можна бути вправним модератором, можна тиснути, можна лестити Вашингтону — але не можна надто очевидно перетворюватися на політичного адвоката однієї сторони всередині західного табору.
Рютте сам, до речі, розуміє масштаб роздратування. У березневому інтерв’ю Reuters він прямо казав, що чує критику і «не глухий» до неї, але все одно наполягав: коли президент США демонструє «таке лідерство», похвала нібито доречна. Це формулювання багато що пояснює: він свідомо ставить утримання Трампа вище за репутаційний комфорт у Європі.
Та проблема в тому, що нинішня суперечка вже не про комфорт. Вона про межі ролі. Якщо Марк Рютте просуває американську лінію там, де самі європейські союзники не мають спільної політичної згоди, він не склеює Альянс, а робить видимим його внутрішній надлом. І що довше триватиме ця історія, то складніше йому буде знову говорити від імені всіх.
У короткій перспективі Рютте, ймовірно, переживе цей епізод: Трамп цінує лояльність, а НАТО все ще критично залежить від США. Але в довшій перспективі саме цей кейс може стати тестом, після якого в Європі почнуть інакше ставитися до формули «краще вже надміру гнучкий генсек, ніж сварка з Білим домом». Бо іноді надмірна гнучкість теж руйнує єдність.
