Міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагхчі рішуче заявив, що його країна «резервує всі опції для захисту своєї територіальної цілісності та людей», підкресливши право на самооборону після серії ударів США по іранських об’єктах.
Він назвав дії Вашингтона «зрадою дипломатії» та «шахрайством по відношенню до власних виборців», заявивши, що «двері дипломатії» наразі зачинені. Така риторика відроджує старі протиріччя між Іраном та Сполученими Штатами, загрожуючи ще більшою ескалацією в регіоні Перської затоки.
У відповідь на міжнародну критику Іран відправляє Аббаса Арагхчі до Москви на зустріч із президентом Путіним. З огляду на стратегічне партнерство з Росією, Тегеран сподівається забезпечити собі політичну та військову підтримку, водночас уникаючи відмови від угоди з ООН і порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Російський МЗС вже засудив удари США як «грубе порушення міжнародного права» та звернувся до Ради Безпеки з вимогою припинити конфронтацію. Однак Москва уникає прямого втручання, щоб не нашкодити відносинам із Саудівською Аравією та ОАЕ, що мають для неї стратегічне значення.
Перебіг подій у Стамбулі показав, наскільки напруженою залишається ситуація: Аббас Арагхчі відмовився розголошувати конкретні кроки у відповідь, заявивши, що «ми не будемо повідомляти про плани наперед». Серед можливих заходів – атаки по американських базах у регіоні, блокада Стрейт Хормуз або активізація кібероперацій. Така невизначеність посилює ризик помилкових обчислень обох сторін і може спровокувати раптову військову реакцію, що стане катастрофою для світових ринків енергоресурсів.
Наслідки для регіональної безпеки можуть бути дуже серйозними. Перська затока, через яку проходить близько третини світового експорту нафти, вже бачила блокади в 2019 році, і будь-який новий інцидент з блокадою судноплавства може спричинити величезне зростання цін на нафту та газ. Крім того, зросте ризик зіткнень між військовими кораблями Ірану та міжнародних коаліційних флотів, що патрулюють вузькі протоки.
Міжнародні інституції, зокрема МАГАТЕ, уважно стежать за розвитком подій навколо ядерної програми Ірану. Однак реакція агентства була стриманою: воно закликало до прозорості та належного інспектування об’єктів, але уникає прямої критики на адресу Тегерана, зважаючи на складну політичну конфігурацію всередині Ради керівників. Це створює правовий вакуум, який обидві сторони можуть використовувати для виправдання своїх дій.
У бік дипломатії поки що дивляться із обережним оптимізмом європейські країни, які повторюють, що «двері переговорів завжди мають бути відкритими». Проте за нинішньої логіки “удари — відповідь — контрудар” говорити про реальний мирний процес важко. З іншого боку, внутрішня політика Ірану вимагає демонстрації сили: керівництво Ісламської Республіки не може здатися слабким перед своїми прихильниками та союзними групами в регіоні.
Не менш важливим є фактор інформаційної війни. Офіційні та проксі-канали в обох країнах активно поширюють наративи про перемоги та виправдання агресії. Іранські ЗМІ називають удари США «актом агресії проти суверенної держави» й готують населення до серії заходів у відповідь. Водночас американська преса та урядові виступи США трактують дії як захист від «іранської загрози», демонструючи внутрішній консенсус щодо жорсткої політики проти Тегерана.
Аналітики підкреслюють: будь-яка помилка розрахунку може призвести до неконтрольованої ескалації. Наприклад, спроба заблокувати Стрейт Хормуз спричинить втручання світових морських сил, які захищають міжнародне судноплавство, а удари по американських військових об’єктах викличуть відплатний авіаудар чи кібератаку на інфраструктуру.
Отже, поточний раунд протистояння між США й Іраном демонструє, що на відкриття нової сторінки дипломатії ще зарано. Посередники із ООН і ЄС стикаються з серйозною перешкодою: відсутністю готовності обох сторін до поступок. Проте довготривала хвиля конфронтації не відповідає стратегічним інтересам жодної з них: Вашингтон прагне уникнути багаторічної війни, а Тегеран потребує зняття санкцій для відновлення економіки.
Ключове питання сьогодні — чи знайдеться формат переговорів, який дозволить обом сторонам зберегти обличчя й уникнути повномасштабного зіткнення. Без чіткої стратегії відновлення довіри та механізмів контролю за виконанням домовленостей найімовірніше рішення — це короткочасне загострення з подальшим поверненням до статус-кво, але з підвищеною напругою й готовністю «відповісти» на будь-яку нову провокацію. Такий сценарій залишає регіон Перської затоки на межі постійного ризику, де будь-яка іскра може розпалити масштабний конфлікт із глобальними наслідками.
