Зростання напруження у Перській затоці знову повернуло у центр уваги одну з найстаріших і водночас найнебезпечніших морських загроз — військові міни. Після того як американські військові заявили про удари по іранських кораблях, які могли встановлювати міни біля Ормузької протоки, експерти нагадують: навіть невеликі вибухові пристрої здатні серйозно вплинути на глобальний енергетичний ринок.
Морська міна, часто розміром не більша за пляжний м’яч, може пробити корпус танкера або військового корабля. У вузьких морських коридорах, де проходять основні торгові маршрути, навіть кілька таких пристроїв можуть призвести до серйозних економічних наслідків.
Ормузька протока — один із найважливіших морських шляхів планети. Через цей вузький прохід між Іраном і країнами Перської затоки транспортується приблизно п’ята частина світових поставок нафти. Саме тому будь-яка загроза судноплавству у цьому районі миттєво впливає на ціни енергоносіїв.
За оцінками аналітиків, Іран розглядає мінування морських шляхів як важливий елемент своєї військово-морської стратегії. У ситуації, коли країна стикається з військовим тиском з боку США та Ізраїлю, можливість блокувати або ускладнювати рух танкерів дає Тегерану значний геополітичний важіль.
За підрахунками редакції «Дейком», історія використання мін у Перській затоці показує, що ця тактика вже неодноразово створювала серйозні кризи на енергетичних ринках.
Найбільш відомий приклад — так звана «танкерна війна» 1980-х років, морська фаза конфлікту між Іраном та Іраком. У той період обидві країни намагалися завдати удару по економіці одна одної, атакуючи танкери та торгові судна у Перській затоці.
Саме тоді Іран почав активно використовувати морські міни. У 1987 році супертанкер S.S. Bridgeton, який ішов під американським супроводом, підірвався на міні біля узбережжя Дубаю. Вибух прорвав корпус судна, хоча воно змогло продовжити рейс без людських жертв.
Цей інцидент став серйозним сигналом для міжнародної спільноти. Сполучені Штати почали масштабну операцію з охорони танкерів союзних держав, зокрема Кувейту.
Проте навіть військовий супровід не гарантував безпеки. У квітні 1988 року американський фрегат USS Samuel B. Roberts підірвався на іранській міні. Вибух пробив великий отвір у корпусі корабля, спричинив пожежу і поранив кількох моряків. Судно ледве вдалося врятувати.
Парадоксально, але мінна війна створювала ризики і для самого Ірану. У серпні 1987 року супертанкер Texaco Caribbean, який перевозив іранську нафту, також підірвався на міні біля узбережжя Об’єднаних Арабських Еміратів. Це стало нагадуванням, що мінні поля не розрізняють, чиї кораблі вони атакують.
Історія повторилася і у 1991 році під час війни в Перській затоці. Тоді іракські сили встановили мінні поля біля Кувейту. У лютому два американські військові кораблі — USS Princeton та десантний корабель USS Tripoli — були пошкоджені вибухами мін упродовж кількох годин один після одного.
Після завершення війни американські та союзницькі військові змушені були провести масштабну операцію з розмінування. Було знищено близько 1200 іракських мін і сотні іранських, що залишилися після конфлікту 1980-х років.
Сучасна ситуація навколо Ормузької протоки знову викликає побоювання повторення подібного сценарію. Навіть чутки про можливе мінування морських шляхів здатні викликати паніку на енергетичних ринках.
Саме тому міжнародні військово-морські сили уважно стежать за будь-якою активністю у цьому районі. США вже заявили про удари по іранських кораблях, які могли готуватися до встановлення мін.
Аналітики наголошують, що мінна війна залишається одним із найдешевших і водночас найефективніших способів впливу на глобальну економіку. Кілька десятків вибухових пристроїв можуть поставити під загрозу мільярди доларів світової торгівлі.
Історія Перської затоки показує: навіть після завершення конфліктів наслідки мінування можуть залишатися роками. Тому нинішні побоювання щодо Ормузької протоки — це не лише питання поточної війни, а й довгострокової безпеки одного з ключових енергетичних коридорів планети.
