Попри гучні заяви про готовність до діалогу, українська та російська делегації прибули у різні міста Туреччини, а президенти Володимир Зеленський і Володимир Путін вкотре обрали різні майданчики для політичного тиску. В Анкарі та Стамбулі лунають суперечливі сигнали, тоді як Анкара прагне закріпити роль ключового посередника, а світові лідери, зокрема Дональд Трамп, підштовхують сторони до компромісу, що досі не має чітких контурів.
Президент України Володимир Зеленський приземлився в Анкарі у супроводі міністра закордонних справ та військових радників, наголосивши, що готовий до прямої розмови лише за умови «важкої» мандатності російської делегації. Натомість Кремль відрядив до Стамбула групу середньої ланки чиновників, залишивши Володимира Путіна в Москві й демонструючи, що реальне ухвалення рішень досі зосереджене в руках однієї людини.
Турецький президент Реджеп Таїп Ердоган намагається врівноважити амбіції обох столиць і водночас підсилити власні геополітичні позиції, показавши Анкару як незамінний міст між ворогуючими сторонами. Однак уже в перші години переговорів стало ясно: сторони роз’їхалися не лише територіально, а й концептуально. Київ традиційно наполягає на повному припиненні вогню без попередніх поступок, тоді як Москва прагне закріпити на папері контроль над захопленими землями, обмежити українську армію та заблокувати членство України в НАТО.
Президент Трамп з бізнес-лідерами в Досі, Катар, у четвер. Даг Міллс
Незважаючи на кволу комунікацію між делегаціями, на тлі цих подій спливає ще один гравець — Сполучені Штати, де Білий дім під керівництвом Дональда Трампа наполягає, що «справжній прорив можливий лише за участі двох президентів».
Опинившись на Близькому Сході, Трамп заявив про готовність долетіти до Туреччини «за першої ж конкретної новини», проте натякнув, що не бачить сенсу в саміті, поки Володимир Путін особисто не долучиться до дискусії. Такі заяви певною мірою паралізують переговорний процес: Москва виглядає зацікавленою затягувати зустріч, аби підвищити ставки, а Київ уникає ситуації, в якій довелося б вести діалог без чітких гарантій підтримки Заходу.
Через двадцять шість місяців повномасштабної війни кожен із гравців має власні резони для затяжних пауз. Для Кремля пауза корисна, оскільки російська армія нарощує наступальні спроможності на Донбасі й під Запоріжжям, а в Кремлі переконані: чим довше триває воєнний тиск, тим сильніше апетит України до компромісів.
Київ, своєю чергою, розуміє вразливість фронту, але спирається на економічну і військово-технічну допомогу союзників, сподіваючись, що зміцнення ППО та артилерії дасть можливість збалансувати ситуацію й примусити Москву до зміни тону. Туреччина ж шукає дипломатичного тріумфу, який дозволить Ердогану зміцнити ролі посередника в Чорноморському регіоні й водночас розширити економічну співпрацю з обома сторонами.
Паралельні маршрути делегацій і відсутність чіткої дати очного раунду демонструють: переговори перебувають у зародковій фазі випробування нервів. Російський речник Дмитро Пєсков запевняє, що команда з Москви «весь день чекала» українців у стамбульському палаці Долмабахче, де два роки тому вже обговорювалися невдалі домовленості про нейтралітет і обмеження збройних сил. Проте українська сторона наполягає, що спочатку повинні відбутися консультації Зеленського з Ердоганом, після яких Київ вирішить, чи варто сідати за стіл з делегатами, спроможними лише передавати позицію Кремля.
У геополітичній перспективі нинішній епізод — це лиш ще одна сходинка до можливого всеосяжного саміту, про який неодноразово говорили у Вашингтоні, Парижі й Берліні. Німеччина, Франція та Велика Британія вже висунули Росії ультиматум: або припинення вогню без попередніх умов, або нові санкційні пакети, спрямовані проти енергетичного сектора та високотехнологічних закупівель. Але вплив санкцій має інерційний характер, а Кремль розраховує пересидіти цей тиск, спираючись на резерви та паралельний імпорт з Китаю, Ірану, південноазійських країн. Отже, часу, у розумінні Путіна, більше, ніж у Києва, який утримує лінію фронту ціною значних людських ресурсів і інфраструктурних втрат.
Ключовим чинником залишається позиція Сполучених Штатів. Попри заяви про «втому від війни», Конгрес зберігає двопартійну підтримку України щодо оборонних потреб. Утім Білий дім використовує військову допомогу як важіль, аби спонукати Київ до переговорів, що, на думку критиків, виглядає як «примус до миру без перемоги». Водночас Трамп прагне зберегти імідж «головного миротворця», але не готовий ризикувати невдачею, якщо Путін не подасться на компроміс. Тож поки Вашингтон і Москва проводять дипломатичний покер, лінія розмежування залишається активною з обох боків, а українські міста живуть під небом, де щодня перетинаються «Шахеди» й ракети С-300.
Наступною віхою може стати грандіозний майбутній саміт, до якого активно готується Саудівська Аравія: Ер-Ріяд пропонує власний майданчик і початковий пакет гарантій безпеки. На Близькому Сході сподіваються повторити успіх угоди між Іраном та Саудівською Аравією, але українсько-російський конфлікт має значно складнішу логіку, що поєднує історичні претензії, ідентичність, ядерний шантаж та територіальні амбіції. Якщо Анкара не зможе змусити сторони навіть зустрітися, ініціативу перехоплять арабські посередники, а отже географія перемовин розшириться до формату «глобального Півдня», що дає Кремлю додаткові ринки й партнерів, а Україні — можливість переконати широку коаліцію країн у небезпеці російського експансіонізму.
Зліва направо: канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, президент Франції Еммануель Макрон, президент України Володимир Зеленський, прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер та прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск у Києві в суботу. Фото басейну від Стефана Руссо
У сфері публічної дипломатії обидві держави ведуть інтенсивну інформаційну кампанію. Кремль наголошує на «історичних коренях» контролю за Донеччиною, Луганщиною та Запоріжжям, дистанціюється від теми Криму, водночас висуваючи вимогу повного припинення західної військової підтримки для України. Київ у відповідь акцентує, що жоден примусовий мир не зупинить подальшу агресію і що будь-яке визнання права Москви диктувати кордони на континенті підриває систему міжнародної безпеки, створену після 1945 року. Євросоюз, хоча й посилює економічний тиск на Росію, усвідомлює, що без твердої американської позиції шанси на швидкий перелом мізерні.
Турецький фактор не обмежується дипломатією. Анкара контролює чорноморські протоки і має можливість впливати на зернову безпеку регіону, відкриваючи або закриваючи коридори, важливі для українського експорту. Ердоган майстерно поєднує посередництво з торгівлею, регулярно обговорює з Путіним проєкти в атомній енергетиці та поставки газу, тоді як із Зеленським веде діалог щодо постачання безпілотників Bayraktar і модернізації ВМС. Таке багатовекторне лавірування створює передумови для внутрішньотурецької політичної гри: будь-який успіх переговорів стане козирем правлячої партії напередодні місцевих виборів.
Що стосується майбутнього, то нинішня пауза лише поглиблює кризу довіри. Якщо протягом найближчих тижнів не відбудеться хоча б символічного жесту — спільної прес-конференції чи підписання декларації про наміри — війна ризикує увійти в нову затяжну фазу, коли обидві сторони переходитимуть від маневрів до виснажливої позиційної боротьби. Такий сценарій загрожує гуманітарною катастрофою, оскільки зимовий період 2025-2026 років принесе нові удари по енергетиці й посилить міграційний тиск на Європу. Універсального рецепта немає, однак експерти Міжнародного кризового центру вважають, що компроміс можливий лише за умови пакетної домовленості: поступове розведення сил, міжнародний контроль за демілітаризованими зонами, опрацьована дорожня карта реабілітації окупованих територій і паралельні економічні стимули, що дадуть Москві «зберегти обличчя», а Києву — гарантії безпеки.
Українські солдати стріляють з безвідкатної рушниці по лінії фронту на сході України. Ніколь Танг
Підсумовуючи, турецький епізод показав: навіть коли сторони декларують готовність до переговорів, реальна зустріч перестає бути формальністю й перетворюється на складну шахову партію, де кожен хід прораховується на кілька місяців уперед. Поки Зеленський переконує світову спільноту, що мирна угода без припинення російської експансії приречена, Путін прагне зафіксувати зони впливу й нав’язати Україні статус сателіта. На горизонті з’являються нові майданчики — Ер-Ріяд, Астана, можливо, навіть Пекін, — але ключ до перемовин усе ще лежить у балансі сил на полі бою та єдності Заходу. У Туреччини є шанс увійти в історію посередником століття, проте для цього Анкарі доведеться вирівняти дипломатичні ваги, переконати Москву, що час працює не лише на її користь, і дати Києву чітке розуміння, що міжнародна підтримка не обмежиться черговою хвилею стурбованості. Світ, який утомився від війни, водночас боїться капітуляційного миру; а отже, завтра продовжить стежити за кожним кроком делегацій — чи то в Анкарі, чи в Стамбулі, чи на черговому глобальному форумі, де вирішуватиметься доля європейської безпеки.
