Україна публічно підтвердила: після раунду переговорів у Женеві вона приймає «сутність» 28-пунктного мирного плану США. Водночас ключові «чутливі питання» Київ свідомо виносить на рівень зустрічі Володимира Зеленського з Дональдом Трампом, розуміючи ризики для безпеки й внутрішньої легітимності.
Формально йдеться про спробу покласти край найкривавішій війні в Європі з часів Другої світової. Але за дипломатичними формулами ховається жорстка дилема: мирна угода з Росією у нинішній редакції вимагає від України територіальних поступок і відмови від НАТО, що багато українців сприймуть як замасковану капітуляцію.
Вашингтон і Київ тижнями намагаються звузити розрив у баченні майбутньої архітектури безпеки. США просувають мирний план Трампа як шанс зупинити війну, але Москва розглядає його як майданчик для закріплення своїх здобутків. Україна ж прагне не допустити, щоб ініціатива перетворилася на ревізію її суверенітету.
Головна інтрига полягає в тому, що Київ погодився не на деталі, а на рамку. «Суть» документа дає можливість рухатися вперед у переговорах, але залишає простір для жорсткого торгу щодо складу територій, форматів гарантій безпеки та реальних червоних ліній, які Україна не готова перейти навіть під тиском союзника.
Тиск Вашингтона відчутний. За лаштунками обговорюється загроза скорочення розвідданих і поставок зброї, якщо Київ не підпише базовий варіант рамкової угоди. Це робить мирний план Трампа не лише дипломатичною, а й військово-політичною розвилкою для України, яка залежить від західної підтримки.
Тим часом Росія намагається зацементувати «дух і букву Анкориджа» — домовленостей Путіна й Трампа, досягнутих на саміті в Алясці. Сергій Лавров прямо попереджає: якщо скоригований документ відійде від цих параметрів, Москва сприйматиме ситуацію як якісно іншу і залишає за собою право зірвати процес.
Ключові вимоги Кремля давно відомі. Мирний план передбачає, що Україна має відмовитися від частини територій понад уже окуповані майже 20%, обмежити потенціал своїх Збройних сил і юридично відмовитися від вступу до НАТО. Для російського керівництва це база нового «порядку безпеки».
Для України ті ж пункти виглядають як вимога погодитися на статус країни-донорки безпеки для Росії. Відмова від НАТО без чітких альтернативних гарантій залишає Київ у сірій зоні, де мирна угода з Росією легко перетворюється на паузу перед наступною агресією, а не на завершення війни.
Внутрішня ситуація ускладнює маневр. Зеленський заходить у цю фазу переговорів із ослабленими позиціями: корупційний скандал, відставка двох міністрів, виснаження суспільства та локальні поразки на фронті створюють небезпечне тло для будь-яких поступок за мирний план Трампа.
На цьому фоні тривають ракетні удари по Києву. Нічні обстріли, сотні дронів, зруйновані будинки й історії на кшталт крику «врятуйте дитину» з палаючого восьмого поверху підривають довіру до самої ідеї швидкої угоди. Для багатьох українців думка про переговори з агресором на тлі нових жертв звучить як знущання.
Важливим гравцем залишається Європа. Коаліція охочих, до якої входять Британія й Франція, збирається на віртуальну зустріч, щоб виробити спільну позицію щодо мирної угоди з Росією. Париж через Еммануеля Макрона вже окреслив рамки: «Ми хочемо миру, але не миру ціною капітуляції Києва».
Європейські столиці нервово реагують на будь-які натяки, що мирний план Трампа може надто підігравати Москві. Їх турбує не лише доля України, а й сигнал іншим авторитарним режимам: якщо силова зміна кордонів буде винагороджена, це підірве всю систему європейської безпеки та міжнародного права.
Ситуацію додатково загострюють інциденти на периферії фронту. Румунія, член НАТО, змушена піднімати винищувачі через російські безпілотники, що заходять у її повітряний простір. Такі епізоди показують: навіть мирний план Трампа не гарантуватиме повної деескалації, якщо Росія й далі тестує межі дозволеного.
У короткій перспективі Зеленський опинився між трьома вогнями. З одного боку – союзник, який пропонує «вікно можливостей» і одночасно погрожує обмеженням підтримки. З іншого – Кремль, який нав’язує свою версію миру. І, нарешті, суспільство, яке не сприйме мир як іншу назву поразки.
Політичний ризик для Банкової полягає в тому, що будь-який підпис під документом, де фігурують територіальні поступки, стане токсичним для значної частини еліт і військових. Баланс між реалістичною дипломатією й збереженням політичної суб’єктності України стає головним викликом на найближчі місяці.
Водночас відмова від участі в переговорах навряд чи покращить ситуацію. Вашингтон і так сигналізує втомленість від війни, а європейські економіки дедалі важче витримують ціновий шок та витрати на підтримку України. Тому Київ змушений грати в складну гру, намагаючись переписати мирний план Трампа зсередини.
Для Росії поточна конфігурація теж не ідеальна. Затяжна війна, санкційний тиск і військові втрати роблять привабливою ідею мирної угоди, яка закріпить здобуте без формального відступу. Саме тому Москва так жорстко чіпляється за «дух Анкориджа» і будь-які спроби Заходу змінити баланс сил у документі.
У підсумку доля мирної угоди з Росією залежить від того, чи зможуть США, ЄС і Україна синхронізувати свої цілі. Якщо Вашингтон гнатиметься за швидким результатом, Європа – за стабільністю, а Київ – за виживанням держави, мирний план Трампа ризикує залишитися лише ще одним етапом дипломатичної кризи.
Стратегічний виклик для України – перетворити нав’язаний ззовні формат на інструмент посилення, а не ослаблення. Без чітких гарантій безпеки, прозорої участі ЄС і реальних обмежень для Росії будь-яка мирна угода з Росією стане відкладеним конфліктом, що знову вибухне вже після короткого перепочинку.
