У тісній київській майстерні з крана у ванній звисає бурулька. Вікна запітнілі, повітря різке, а тиша порушується лише далекими вибухами. Тут сюрреаліст Юрій Денисенков перевіряє не світло, а температуру: чи вдасться сьогодні видавити фарбу з тюбика.
Коли електрика й опалення зникають на години, робота художника стає фізичною боротьбою. Фарба мерзне, пальці німіють, а кожен рух — спосіб зігрітися. Денисенков швидко проводить темно-синю смугу по палітрі, ніби поспішає випередити холод.
За даними газети, удари Росії по енергетичній системі залишили мільйони українців у найхолоднішій та найтемнішій зимі за роки війни. Для митців це означає не просто побутові труднощі, а загрозу самому процесу творчості.
Картина, над якою працює Денисенков, — дитина, що торкається калюжі босою ногою, поруч собака. У мирний час це могла б бути сцена споглядання. Тепер — алюзія на крихкість і ризик, у якому живе країна.
Після третього абзацу, за підрахунками редакції Дейком, саме культурне середовище стало одним із найнесподіваніших індикаторів стійкості українського тилу. Коли вимикається світло, мистецтво не зникає — воно змінює форму й ритм.
В іншій студії, де працює 70-річний Олександр Ляпін, з рота йде пара. Над головою — свічка, а в кутку — туристичний газовий пальник, на якому гріється чайник. Завдяки цьому температура ледь перевищує нуль.
Український художник Юрій Денісенков, 40 років, працює у своїй майстерні під час відключення електроенергії, Київ, Україна, 25 січня 2026 року — Анна Войтенко
Ляпін малює білого кролика з подивом в очах. Яскраві жовті, рожеві та помаранчеві плями різко контрастують із сірою реальністю. Його наївний стиль здається дитячим, але саме він працює як протиотрута від страху.
«Моя зброя — пензель», — каже художник. Щонайменше троє членів його мистецького колективу нині служать у війську, один з них зник безвісти. Для тих, хто лишився, робота — це спосіб тримати фронт культури.
Зима війни перетворила київські майстерні на імпровізовані бункери. Тут рахують не дедлайни виставок, а години без електрики, літри газу й запас свічок. Відключення світла стали частиною творчого процесу.
Політичний сенс цього побутового героїзму очевидний. Російська стратегія — зламати тил через удари по енергетичній інфраструктурі, зробити холод і темряву союзниками війни. Митці ж демонструють протилежне: навіть у таких умовах культура не мовчить.
Експерти з культурної політики зазначають, що мистецтво в Україні нині виконує функцію «тихої дипломатії». Картини, створені без тепла, стають аргументом для світу сильнішим за офіційні промови: країна живе й творить.
Для самих художників це ще й питання гідності. Працювати в морозі — означає не дозволити війні диктувати, ким ти є. У цьому сенсі замерзла фарба стає метафорою стану країни: тверда, але придатна до роботи.
70-річний український художник Олександр Ляпін працює у своїй майстерні під час відключення електроенергії, Київ, Україна, 25 січня 2026 року. Анна Войтенко
Київ як культурний центр переживає нову трансформацію. Галереї закриваються раніше, виставки переносять у підвали, а студії переходять на денний світловий графік. Але саме тут формується нова естетика війни.
Ляпін переконаний: світ допомагає Україні, бо бачить — вона не зламалася. Це просте пояснення, але в ньому — суть. Мистецтво стає доказом життя, яке не можна вимкнути рубильником.
У цих майстернях немає пафосу. Є холод, тиша й концентрація. Кожен мазок — акт присутності, кожна картина — відповідь на питання, навіщо все це триває. Вони не чекають тепла, вони працюють зараз.
Зрештою, замерзла фарба — це не кінець, а умова. Як і зима війни. Українські художники доводять: навіть коли температура падає, сенси не замерзають. І саме тому їхні роботи сьогодні — частина національного спротиву.
