У фойє Bayerischer Hof цього лютого було менше дипломатичного блиску й більше калькуляторів. Мюнхенська конференція з безпеки знову стала дзеркалом трансатлантичних відносин, де нерви читаються швидше за комюніке.
Американці говорили м’якше, ніж торік, але сенс не змінився: Європа має «платити за себе» і будувати оборону Європи без звички покладатися на Вашингтон. Європейські лідери вже не сперечаються з тезою — сперечаються з умовами.
Канцлер Фрідріх Мерц задав тон, заявивши, що правила-орієнтований порядок «більше не існує», а претензія США на глобальне лідерство підважена. Це прозвучало як діагноз епохи, а не емоційна репліка.
За підрахунками редакції Дейком, головна «поступка Європи» Трампу — не капітуляція, а прагматичне визнання реальності: залежність стала стратегічним ризиком. Раніше «Дейком» описував це як кризу довіри MSC-2026.
Держсекретар Марко Рубіо приніс у Мюнхен «прагматичний реалізм» і фразу про те, що «старий світ зник» — отже, ролі доведеться переосмислювати всім. Для ЄС це сигнал: нова угода з США буде транзакційною, а не ціннісною.
Ще пряміше висловився Елбридж Колбі: НАТО має бути «партнерством, а не залежністю», а європейська частина Альянсу — взяти на себе звичну «конвенційну» вагу стримування Росії. У Вашингтона — фокус на інших пріоритетах.
Паралельно змінюється й арифметика. Після Гаазького саміту НАТО закріпило орієнтир 5% ВВП до 2035 року: 3,5% на «ядро» оборони і ще 1,5% на суміжну безпеку, від кіберзахисту до інфраструктури.
Та гроші самі по собі не створюють спроможностей: питання впирається в оборонну промисловість і темпи виробництва. Мюнхенський звіт попереджає, що «руйнівна» політика підточила правила гри, а відновлення вимагатиме інституційної витримки й ресурсів.
Європейські чиновники у кулуарах називали це «моментом Гренландії» — точкою, де навіть тема територіальної цілісності союзника перестала здаватися табу. Після таких сигналів автономія ЄС стає не ідеєю, а страховкою.
Громадська думка лише підсилює тренд: опитування YouGov, про яке писали у Європі, зафіксувало різке падіння прихильності до США в низці країн після гренландської історії. Для політиків це означає: виборець теж хоче «стояти на своєму».
Емманюель Макрон пропонує перевести цю психологію у стратегію: стратегічна автономія, спільні закупівлі, кооперація виробництва, довгі контракти для заводів. Формула Парижа проста: сильніша Європа — «кращий союзник» у НАТО, а не конкурент США.
Берлін, утім, мислить і про «ядерне стримування» ширше, ніж раніше, — як про європейський елемент стримування на тлі непевності. Дискусії про роль Франції та нові формати лише починаються, але сам факт їхньої публічності змінює табу.
Лондон намагається втримати баланс: більше європейських спроможностей — так, але без розриву з США та без ілюзій щодо російської загрози. У цій логіці «європейський стовп НАТО» стає містком, а не альтернативою Альянсу.
Для України ці формули мають практичний вимір: гарантії безпеки, довгострокова підтримка, боєприпаси й ППО. У Мюнхені Володимир Зеленський знову наголошував: без чітких гарантій війна в Україні не завершиться «стійко», а лише перейде в паузу.
Звідси ключовий нерв: Європа не погоджується бути «об’єктом» домовленостей про Україну. Навіть коли США й Росія шукатимуть формат переговорів, Брюссель і столиці ЄС вимагатимуть місця за столом — бо саме Європа житиме з наслідками.
Американський меседж про витрати на оборону супроводжується ідеологічним тлом: міграція, «культурні війни», критика європейських правил. Кая Каллас у Мюнхені відкинула тезу про «цивілізаційне стирання» Європи, і це теж про суверенність порядку денного.
Відповідь ЄС дедалі більш «індустріальна»: менше декларацій, більше спільних ліній виробництва та закупівель. Раніше «Дейком» писав про ставку на спільне виробництво дронів і нову архітектуру безпеки Європи як про найпрактичніший міст до фронту.
Проблема — у часі. Переозброєння не відбувається за квартал, а війна в Україні триває щодня; тому будь-яка «переорієнтація» НАТО має мати перехідний план, щоб не створити вікно можливостей для Кремля.
Інший ризик — довіра. Голова MSC Вольфганг Ішингер публічно визнав: коли довіру зламано, відновити її важко, інколи неможливо повністю. Саме тому «деескалація тону» не гарантує деескалації стратегічної підозри.
На виході з Мюнхена формується нова угода: Європа бере більше конвенційної оборони, США залишаються ключем до парасольки й координації, а НАТО перетворюється на більш «симетричне» партнерство. Але ціна — жорсткіша дисципліна спроможностей і бюджету.
Фінальний парадокс MSC-2026 такий: «стояти на своїх ногах» Європа вчиться саме для того, щоб зберегти НАТО. І в цій логіці витрати на оборону, стратегічна автономія та гарантії безпеки Україні — це одна розмова, а не три різні.
