У фойє Bayerischer Hof знову тісно: охорона, делегації, короткі рукостискання й довгі паузи перед відповідями. Мюнхенська безпекова конференція завжди була ярмарком гарантій, але цього разу головний товар — довіра до США.
Рік тому віцепрезидент JD Vance вийшов на сцену MSC й вдарив по болючому: міграція, «виключення» правих, нібито європейська самоцензура. Зал сприйняв це як урок моралі від союзника — і як попередження.
Далі все пішло швидше: американські тарифи, жорсткі публічні меседжі, суперечки довкола Гренландії. У підсумку самі організатори MSC назвали епоху «wrecking-ball politics» і винесли в заголовок звіту формулу Under Destruction.
За попереднім аналізом Дейком, це вже не «емоційний конфлікт» і не сезонна сварка в НАТО, а злам звички: Європа перестає вірити, що трансатлантичні відносини автоматично повертаються до норми після кожного політичного циклу.
MSC 2026 триває 13–15 лютого, і символічно, що від США тут найвищий гість — держсекретар Марко Рубіо. Сам Ішингер попереджає: міжнародний порядок «у небезпеці», а тема трансатлантики знову домінує.
Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц відкриває конференцію тезою без ностальгії: старий порядок «більше не існує», а США «не зможуть діяти самі». Його меседж — Європа має стати сильнішою, інакше довіра не відновиться.
Європейські столиці грають у дві дії водночас. Публічно вони зберігають формат партнерства й не хочуть ламати НАТО, але паралельно прискорюють стратегічну автономію ЄС — у закупівлях, виробництві боєприпасів, плануванні оборони Європи.
Публічна думка теж змістилася. Опитування Cluster17 для Le Grand Continent показало: 51% респондентів у семи країнах Європи назвали Трампа «ворогом Європи», і значна частка підтримала ідею оборони Гренландії європейськими силами.
ECFR описує це як «європейський архіпелаг» — шість груп поглядів, де частина суспільств уже не вважає США надійним союзником, але й не погоджується, якою ціною піднімати європейські оборонні витрати. Єдність тут складніша за гасла.
Вашингтон натомість пропонує іншу рамку: не «автономія», а «сила». Посол США при НАТО Метью Вітакер порівнював європейців із «дітьми», яким час дорослішати й брати на себе звичайну оборону континенту — без драм про «зраду».
Сам Munich Security Report додає жорсткості: політика «бульдозерів і ломів» руйнує інституції швидше, ніж дипломатія встигає їх латати. Це важливо не як образа США, а як сигнал: правила гри стали менш передбачуваними.
Для НАТО проблема в тому, що недовіра працює як корозія стримування. Якщо союзник сумнівається в союзнику, то стаття 5 і ядерна парасолька втрачають психологічний ефект, а Росія отримує простір для шантажу й тестів на міцність.
Тому «перерозподіл ролей» виглядає неминучим. Європі доведеться закрити дефіцити ППО, далекобійних боєприпасів і мобільної логістики — не з міркувань гордості, а щоб будь-яка криза не залежала від настрою у Вашингтоні.
Найделікатніша тема — ядерне стримування. Мерц публічно говорить про розмови з Макроном щодо європейського «ядерного щита» як доповнення, а не заміни американського. Це ознака того, що довіра до США стала предметом планування, а не віри.
Економіка підливає масла у вогонь. Тарифна напруга й технологічні залежності штовхають ЄС до «суверенітету» в ланцюгах постачання, а риторика про «культуру війни» розходиться з європейською політичною ДНК.
Україна — тест на те, чи є трансатлантична єдність інструментом, а не декорацією. У Мюнхені Зеленський повторює: Росія не хоче миру, і без тиску — зокрема санкцій — переговори стають нагородою за агресію.
Гренландія стала психологічною точкою неповернення, бо загроза торкнулася території союзника по НАТО. Навіть якщо це тактика торгу, для Європи вона звучить як «внутрішній ризик» — і саме так руйнуються старі уявлення про безпекову архітектуру.
Що може зробити Європа вже зараз? Будувати «європейський стовп НАТО»: спільні стандарти, спільні закупівлі, розподіл виробництва, довгі контракти на боєприпаси й навчання, які відпрацьовують не парад, а швидке розгортання.
Що має зробити Вашингтон, якщо хоче повернути довіру до США? Мінімізувати сюрпризи: консультації до рішень, відмова від погроз союзникам, стабільні правила торгівлі й чіткі сигнали щодо підтримки України та колективної оборони.
Ризик у тому, що Європа може піти шляхом фрагментації: одні прискорять стратегічну автономію ЄС, інші спробують «домовитися напряму» зі США, треті — торгуватимуться з Кремлем. Така мозаїка послаблює і НАТО, і саму Європу.
Мюнхен-2026 показує просту реальність: трансатлантичні відносини більше не тримаються на інерції. Довіра до США може повернутися, але вона стане умовною — прив’язаною до спроможностей, контрактів і поведінки, а не до спогадів.
