У Берліні, на презентації Мюнхенського безпекового звіту 2026, прозвучало формулювання, яке рідко вживають у дипломатії: світ входить у добу «wrecking-ball politics». У ролі головного «демонтажника» автори прямо бачать Дональда Трампа.
Мюнхенська конференція з безпеки відкривається в п’ятницю і збирає політиків, військових та аналітиків як головний майданчик про європейську оборону. Цьогорічний тон задає нерв: союзники говорять уже не про комфорт, а про виживання правил.
Суть звіту проста й тривожна: міжнародний порядок після 1945 року більше не «хитається», а розбирається на деталі. Серед ризиків називають підрив територіальної цілісності й норм щодо погроз силою, а натомість — «угоди заради вигоди».
За даними газети «Дейком», така відвертість — маркер нової фази трансатлантичних відносин: у матеріалі «Нова геополітична реальність…» від 19 лютого 2025-го ми фіксували, що риторика Трампа змушує ЄС переоцінювати гарантії безпеки.
Пам’ять про торішній скандал на MSC теж працює на нинішній градус. Віцепрезидент Джей Ді Венс тоді закликав європейців до співпраці з силами, які еліти вважають крайніми, і зірвав звичний сценарій «партнерського діалогу».
Американська відповідь уже пролунала: посол США при НАТО Метью Вітакер відкинув тезу про «руйнацію порядку» та запевнив, що Вашингтон не намагається демонтувати НАТО. Його логіка — Європа має «подорослішати» і взяти більше тягаря.
Саме в цьому вузол суперечки: для США «перерозподіл відповідальності» звучить як прагматизм, для Європи — як непередбачуваність. Європейська безпека історично трималася на американському ядрі, але тепер говорять про стратегічну автономію ЄС як про страховку.
Звідси й практичні висновки: оборонні витрати, спільні закупівлі, прискорення виробництва боєприпасів і ППО, а також реформа бюрократії. Європейська оборона стає не темою самітів, а індустріальним проєктом — із контрактами, ланцюгами постачання й дефіцитом кадрів.
Окремий вимір — підтримка України. До Мюнхена їде великий склад американської делегації, а держсекретар Марко Рубіо має виступити в суботу, що в Європі читають як тест на сталість лінії США щодо війни.
Україна для європейців — не «периферійний конфлікт», а лакмус безпекової архітектури Європи. Якщо підтримка України стане волатильною, ЄС доведеться закривати прогалини грошима, технікою й тренуванням — і робити це без часу на політичні вагання.
Гренландія й Арктика додають ще один нерв: питання територіальної цілісності раптом повернулося не в підручники, а в щоденний порядок денний. На тлі дискусій про острів НАТО готує місію Arctic Sentry для посилення присутності на півночі.
Паралельно економіка знову стала зброєю. Митні тарифи США проти партнерів — це не лише про торгівлю, а й про залежності у критичних секторах, від металів до мікроелектроніки. Коли тариф — важіль, оборонне планування перетворюється на управління ризиками.
Звіт MSC також підкреслює суспільний фон: розчарування у здатності демократичних інститутів давати результат. На такому ґрунті зростають лідери «антисистемного» типу — і в США, і поза ними, включно з латиноамериканськими прикладами.
Тому «wrecking-ball politics» описує не лише Білий дім, а ширшу тенденцію: політикам вигідніше ламати, ніж ремонтувати. Для Європи це означає потребу не просто «реагувати на кризи», а конструювати нові правила гри, де альянси витримують внутрішні шторми.
На рівні НАТО це читається як перехід від віри у гарантований щит до планів «на випадок». ППО, далекобійні спроможності, кіберзахист, розвідка, дрони й запаси боєприпасів — усе те, що довго вважалося «витратами мирного часу», стає базовою нормою.
Водночас Європа не може дозволити собі розрив із США: трансатлантична єдність все ще стримує російську агресію. Тому реалістичний сценарій — «більше Європи в НАТО», а не «Європа замість НАТО», і в цьому є шанс на зріле партнерство.
Але зрілість потребує політичної швидкості. ЄС досі спотикається об одностайність і повільні процедури, тоді як війна живе в ритмі тижнів. Питання не в тому, чи змінювати інституції, а чи встигнуть вони за темпом загроз.
Для України європейська стратегічна автономія — шанс інтегруватися у спільні програми озброєнь і навчань, а не лишатися «одержувачем допомоги». Коли Київ стає частиною ланцюга виробництва, підтримка України перетворюється на взаємовигідну інвестицію.
Звіт також нагадує про наслідки скорочення міжнародної допомоги: там, де бідні країни втрачають підтримку, швидко з’являються вакууми безпеки. Європа потім платить двічі — міграційними хвилями, терорзагрозами й кризами на периферії.
Мюнхенська конференція з безпеки цього разу схожа на кризовий штаб: менше «декларацій», більше спроб зрозуміти, як жити в умовах транзакційної дипломатії. У кулуарах питання звучить грубо: що буде, якщо американські гарантії стануть предметом торгу?
Ключові маркери найближчих днів — промови європейських лідерів, позиція Рубіо, сигнали щодо України та дискусії про Арктику. Також — тон щодо Росії: чи говорять про стримування, чи про «велику угоду», де слабший платить територіями й майбутнім.
Якщо MSC 2026 справді фіксує епоху «демонтажників», то відповідь Європи має бути не моралізаторською, а інженерною. Захист міжнародного порядку після 1945 року тепер вимірюється не промовами, а виробничими лініями, бюджетами й готовністю ризикувати.
Зрештою, звіт не стільки «лає Трампа», скільки показує Європі дзеркало: залежність стала стратегічною вразливістю. І якщо континент хоче зберегти правила — від територіальної цілісності до колективної оборони, — йому доведеться вчитися бути не лише союзником, а співтворцем безпеки.
