Світ опинився на перехресті, де колись усталені альянси та пріоритети безпеки зазнають стрімких і болісних трансформацій. Висловлювання Президента Трампа, який знову здивував світову спільноту своєю готовністю фактично переорієнтуватися на позиції Росії у питанні війни в Україні, породили хвилю дипломатичних консультацій, конфліктних прогнозів і нагальних зустрічей у Європі. Власне, Європейський Союз та окремі держави континенту дедалі гучніше заявляють про необхідність створення чи посилення власних механізмів оборони — адже довіра до того, що зовнішня політика США залишиться незмінно прихильною до Європи, тепер неабияк похитнулася.
Попри те, що багато європейських лідерів довго воліли бачити у США незмінного гаранта стабільності та безпеки, останні події змушують їх діяти самостійніше. Якщо у понеділок Президент Франції Еммануель Макрон зібрав у Парижі групу представників різних європейських країн для обговорення подальших кроків, то вже у середу поспіхом скликали ще одну нараду, залучивши ширше коло учасників. Водночас у Саудівській Аравії відбулися переговори між Державним секретарем США Марко Рубіо та російською делегацією, включно з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим. Ця зустріч породила різку реакцію з боку українського керівництва, насамперед Президента Володимира Зеленського, який наголосив, що долю його країни вирішують без самої країни.
Європейці, здавалося б, звикли до нестандартних кроків нової американської адміністрації, проте останні заяви Трампа, які прямо покладають провину за війну на Україну, виглядають як безпрецедентний крок відходу США від ролі основного гаранта безпеки на континенті. Саме тому спільнота все частіше проводить історичні паралелі з такими подіями, як Мюнхен 1938 чи Ялта. У цих випадках імперські апетити агресорів також було частково задоволено завдяки поступкам і домовленостям, досягнутим без участі жертв агресії. Те, що в історії називали “політикою умиротворення”, сьогодні резонує в оцінках багатьох політиків і експертів, згадуючи, як спроби “заспокоїти” диктатора ледь не зруйнували всю систему міжнародної безпеки.
Нові виклики для трансатлантичних відносин
Зрив старих домовленостей і можливість переосмислення гарантій колективної оборони є суттю нинішнього непорозуміння між США та їхніми європейськими союзниками. Трансатлантичні відносини будувалися впродовж десятиліть, і їхній стрижень базувався на спільному розумінні інтересів та цінностей. Європі потрібна була підтримка Сполучених Штатів для гарантування власної безпеки, натомість США покладалися на європейських партнерів у їхніх глобальних ініціативах.
Делегація США, включаючи держсекретаря Марко Рубіо, сидить другий зліва, зустрічається з представниками Москви, включаючи російського міністра закордонних справ Сергія В. Лаврова (праворуч), у Саудівській Аравії у вівторок. Фото басейну Евелін Хокштайн
Проте нещодавні події різко демонструють, що роль США у справі стримування Росії нині під загрозою. Президент Трамп, поряд з держсекретарем Рубіо, висловлює намір пропонувати Москві умови мирної угоди, фактично обминаючи участь України в обговореннях і публічно звинувачуючи Київ у розпалюванні війни. Подібні заяви — не лише політичне фіаско для тих, хто вважав за краще вірити у незмінність американської політики, а й серйозний тест на міцність для країн Східної та Центральної Європи.
Занепокоєння у державах, що сусідять з РФ, має реальні підстави. У Східній Європі, зокрема в Польщі та країнах Балтії, ні на хвилину не забувають уроків ХХ століття — від поділу Польщі між нацистською Німеччиною та сталінським СРСР і до захоплення балтійських держав. Історичні паралелі не є випадковими: нині тут чітко відчувають, що Росія продовжує триматися на ідеях відновлення свого впливу, а Володимир Путін не полишає бажання знову “перекроїти” карту Європи.
Позиція Франції та спроби об’єднати Європу
Тим часом саме Еммануель Макрон виступає одним з ініціаторів спільної відповіді Європи на події останніх днів. Французький президент скликав в Елісейському палаці низку термінових зустрічей з представниками десятків країн. Мета цих консультацій — виробити скоординовану політику стосовно того, як реагувати на можливий розворот Вашингтона до Москви. Хоча Макрон ще раніше наголошував на потребі посилення “стратегічної автономії” ЄС та більшої незалежності від США у військово-політичній сфері, все ж він усвідомлює, що повне припинення співпраці з Вашингтоном принесе чималі ризики.
З одного боку, саме колективна оборона у межах НАТО десятиліттями гарантувала, що європейські країни могли відносно спокійно зосереджуватися на соціальних реформах та внутрішньоекономічному розвитку. З іншого боку, нинішня непевність у тому, наскільки серйозно можна покладатися на Вашингтон, спонукає Макрона і багатьох інших лідерів заговорити про необхідність зміцнювати власні оборонні можливості.
Тепер мова вже не лише про додаткову закупівлю озброєнь чи збільшення військових бюджетів, що, наприклад, анонсувала Данія. Дедалі очевиднішим є прагнення країн ЄС ініціювати нові об’єднані проєкти у сфері оборони: від спільного виробництва зброї до посилених програм навчання та обміну інформацією. У цьому контексті кілька років тому запроваджений механізм PESCO (Постійна структурована співпраця у сфері оборони) може набути нового дихання, оскільки дає змогу узгоджувати спільні ініціативи та фінансування.
Несподіване зближення США з Росією: реакція Європи
Головна стурбованість європейців сьогодні — потенційне визнання американською адміністрацією претензій РФ на українські території або ж згода на умови, що можуть принизити повага до суверенітету України. У цьому контексті нещодавні заяви Трампа, буцімто війну “спровокував” Київ, сприймають як явну демонстрацію повороту, що суперечить не лише офіційній лінії ЄС, а й реальній картині подій, в якій саме Росія розпочала повномасштабне вторгнення.
Французький ексміністр закордонних справ Жан-Ів Ле Дріан назвав це “інверсією істини”, адже відтак складається враження, ніби захисник стає агресором, а агресор може уникнути відповідальності. Багато хто з європейських чиновників висловлюється в тому ж дусі: визнання Москви “потерпілою стороною” є перекручуванням самої суті конфлікту.
Як наслідок, відчуття тривоги, що охопило європейські столиці, примушує замислитись, як надалі буде вибудовуватися спільна стратегія. Адже конфлікт у серці Європи, що почався з російської агресії 2014 року та переріс у повномасштабну війну у 2022-му, не припиняється. Попри величезну військову та фінансову підтримку України з боку Заходу, ситуація на фронті залишається динамічною. І тепер, коли США можуть виявитися ненадійним союзником, усім стає зрозуміло, що Європа мусить або взяти більшу відповідальність на себе, або готуватися до серйозних геополітичних втрат.
Страх Східної Європи: від Польщі до Балтії
У державах на східному фланзі ЄС особливо болісно сприймають будь-які натяки на можливість “компромісу” з Москвою. Польські представники згадують, що історично подібні компроміси майже завжди закінчувалися втратою їхнього суверенітету або розподілом територій. Нещодавній приклад — реакція польського депутата Ярослава Валенси, який буквально провів паралель із “зрадою” Польщі у Ялті в 1945 році, коли Захід фактично дозволив Сталіну встановити свій режим у Східній Європі.
Ба більше, політики у Варшаві та країнах Балтії добре розуміють, що в разі успішного “умиротворення” Кремль може відчути лише ще більшу безкарність та спробує поширити свій вплив далі. Адже, якщо політична географія колись зрушується під тиском сили, для авторитарних лідерів спокуса скористатися моментом лише зростає.
Водночас з вуст представників адміністрації Трампа можна почути й заспокійливі сигнали. До прикладу, спеціальний представник США з питань України та Росії Кіт Келлог відвідав Польщу та заявив, що Вашингтон не планує згортати присутність американських військ у регіоні. У Польщі є важливі стратегічні об’єкти Сполучених Штатів, зокрема системи протиракетної оборони, що викликають роздратування у Кремля. Але чи стануть ці об’єкти інструментом тиску Москви у майбутніх дипломатичних переговорах, поки що невідомо.
Історичні паралелі та сучасна реальність
Згадка про Мюнхен 1938 чи Ялту у риториці сучасних політиків не є випадковою. Історичний досвід доводить, що, коли великі держави намагаються домовитися про долю менших, часто страждають саме ті, чиї інтереси ігнорують. Сьогодні ж йдеться не тільки про те, щоб запобігти подальшому порушенню кордонів у Європі, а й про необхідність уникнути глобального підриву тієї системи безпеки, яку вибудовували після Другої світової війни.
Президент України Володимир Зеленський під час прес-конференції в Анкарі, Туреччина, у вівторок. Він висловив невдоволення тим, що його не запросили на зустріч в Ер-Ріяді. Necati Savas/EPA, через Shutterstock
Цікаво, що сам Володимир Зеленський неодноразово проводив паралелі між політикою сучасного Кремля та радянськими практиками. На його думку, політики, які намагаються уявити, що конфлікт можна розв’язати швидко й просто, помилково спрощують ситуацію. Крім того, Київ наполягає, що будь-які мирні плани мають спиратися на повне відновлення українського суверенітету, інакше ми побачимо лише “чергову передишку” перед більш масштабним наступом Москви.
Зовнішня політика США: внутрішні фактори і геополітичні наслідки
Варто згадати, що зовнішня політика США зазнає істотного впливу внутрішніх процесів: політичні амбіції в США часто вибудовуються навколо передвиборчих обіцянок знизити витрати на закордонні військові кампанії, зменшити участь у “чужих” конфліктах тощо. Ставлення американських виборців до проблем Європи може коливатися залежно від економічної кон’юнктури та рівня обізнаності.
Президент Трамп, попри гучні заяви, все ж діє в певному внутрішньополітичному контексті, який може змінитися. Чимало впливових політичних діячів у Конгресі та в політичних колах США відкрито критикують спроби фактично “здати” Україну, оскільки це суперечить загальним стратегічним інтересам Америки та шкодить міжнародному іміджу країни. Питання в тому, наскільки голос цих кіл буде почутий у Вашингтоні та чи зможе американська політика повернутися до традиційного підходу, де європейська безпека залишається пріоритетом.
Можливості спільних ініціатив у ЄС
За останні роки в ЄС ведуться активні дискусії про створення незалежних механізмів оборони та безпеки. Після оголошення “Глобальної стратегії ЄС” у 2016 році, кілька держав ініціювали більш скоординовані підходи, що включають програму PESCO. Цей процес поки що не привів до формування справжньої “Європейської армії”, але він став стартом для ширшої інтеграції оборонної промисловості та розширення дослідницьких програм.
Однак, щоб реалізувати проєкти такого масштабу, потрібні чималі кошти. Єврокомісія вже припускає можливість тимчасового пом’якшення суворих бюджетних правил для держав, які інвестують у оборону. Наприклад, Урсула фон дер Ляєн заявила про розробку механізму “escape clause for defense investments”, який дозволить країнам перевищувати звичний ліміт бюджетного дефіциту (3% ВВП), якщо мова йде про додаткові витрати на безпеку.
Усі ці плани та заяви наштовхуються на те, що в багатьох державах ЄС досі існує інше пріоритетне коло питань: соціальне забезпечення, енергетична трансформація, вирішення проблем клімату тощо. Але реалії тепер такі, що геополітичні виклики можуть змусити європейську спільноту відсунути інші нагальні питання, щоб переформатувати оборону Європи.
Перспективи та майбутнє трансатлантичного союзу
Ключове питання, яке хвилює аналітиків: чи здатна нинішня криза остаточно зруйнувати традиційний альянс між Європою та США? Поки що говорити про повний розрив зарано. Байдуже, які політичні перипетії відбуваються у Білому домі, чимало лідерів у ЄС усвідомлюють, що саме Сполучені Штати лишаються найпотужнішою військовою силою НАТО, що уможливлює військове стримування Росії. Низка європейських країн розташовані занадто близько до РФ, аби легковажно нехтувати підтримкою американців.
З іншого боку, як свідчить практика, політика Трампа відзначається різкістю і непередбачуваністю. Тут спрацьовує і прагнення зміцнити імідж “лідера, який робить рішучі кроки та не боїться ризикувати”. Однак така поведінка викликає занепокоєння не лише в європейських столицях, а й серед певної частини американського політикуму.
Сценарій “примирення” Вашингтона з Москвою на умовах Кремля — це пряма загроза для Європи. Якщо США будуть готові легітимізувати здобутки РФ в Україні, яка гарантія, що Москва не спробує просунутися далі? У крихких нині кордонах колишнього “радянського блоку” є численні проблемні регіони, включно з Придністров’ям у Молдові чи потенційно вразливими країнами Балтії, де російськомовне населення може бути використане як привід для “захисту інтересів” з боку Москви.
Прагнення до рівноваги: баланс на межі
Чи можливо зберегти баланс, який би задовольняв інтереси усіх сторін? Інакше кажучи, чи зможе спільна політика ЄС та США (якщо вона таки залишиться спільною) віднайти механізми, аби водночас запобігти ескалації конфлікту та не піддатися на загравання з Кремлем?
Відповідь на це питання залежить від кількох складових:
- Здатність Європи досягти єдності. Якщо в ЄС не буде консолідованої позиції, різні країни можуть почати індивідуальні переговори з Москвою, намагаючись за будь-яку ціну гарантувати собі безпеку чи економічні вигоди. Це призведе до дроблення політики ЄС і зростання впливу РФ.
- Консенсус всередині США. Поки що у Штатах лунають різні голоси: від “яструбів”, які закликають наростити тиск на Росію, і до тих, хто бачить у цьому конфлікті лише “даремні витрати”. Стабільність американської позиції, особливо щодо підтримки України, великою мірою визначить поведінку Москви.
- Часовий фактор. Затяжний характер війни виснажує Україну, підриває довіру інвесторів і створює велике навантаження на європейські бюджети, які підтримують Київ. Якщо конфлікт не матиме швидкого рішення, у деяких країнах ЄС можуть посилитися політичні сили, що прагнуть “заморозити” ситуацію і змусити Київ до поступок.
Українські морські піхотинці стріляють ракетами по російській цілі в понеділок. Тайлер Хікс
Дипломатичні переговори: ключ до миру чи небезпечна пастка?
Багато хто вважає, що єдиний шлях припинити війну — сісти за стіл переговорів. У цьому немає сумніву, адже будь-який збройний конфлікт завершується домовленостями. Проте постає питання: на яких умовах і за чиєї участі ці переговори відбудуться? Коли дипломатичні переговори починають відбуватися “за спиною” постраждалої країни, як це сталося із запрошенням Росії та США на зустріч у Саудівській Аравії без участі Києва, часто наслідком стають саме ті сценарії, які називають “угодами з дияволом”.
Україна чітко артикулює, що не піде на поступки, які б обмежували її суверенітет чи територіальну цілісність. З іншого боку, Трамп раз у раз натякає, що конфлікт міг би бути вирішений “дуже швидко”, якби Київ згодився на певні територіальні втрати чи нейтральний статус. Зрозуміло, що для українського суспільства, яке втратило тисячі життів і терпить масштабні руйнування, такі пропозиції виглядають не лише несправедливими, а й небезпечними у довгостроковій перспективі.
Чи є вихід?
Як і багато разів у історії, світ перебуває на роздоріжжі між небезпекою великого конфлікту та ілюзорною надією, що “чергова угода” може забезпечити спокій. Наївність деяких політиків, які прагнуть швидких рішень, може дорого обійтися цілій системі світової безпеки. Залишається сподіватися, що держави Європи не лише визнають власну відповідальність за оборону Європи, а й знайдуть дієві механізми координації з США, не дозволяючи нинішньому вашингтонському керівництву одномоментно відмовитися від підтримки України.
Для багатьох українців і європейців сьогодні важливо, щоб війна не перетворилася на “заморожений” конфлікт із постійною загрозою ескалації. Історія вчить, що агресора неможливо зупинити поступками, які дають йому можливість і далі поширювати свій вплив. Тож, поки у Вашингтоні шукають швидких угод, Париж, Берлін та інші столиці повинні думати на кілька кроків уперед.
Погляд у майбутнє: чи вистачить політичної волі?
Зрештою, ситуація довкола України — це лише одна (хай і найбільш драматична) складова ширшої картини: переоцінки місця й ролі США у світі, зокрема в трансатлантичних відносинах. Якщо в найближчі роки дійде до масштабного перегляду пріоритетів Вашингтона, Європі доведеться самостійно убезпечувати себе від російських зазіхань. Це передбачає колосальні витрати, зміни в оборонному плануванні, а також складні переговори між державами ЄС щодо розподілу цих витрат.
Збільшення військових бюджетів може стати реальністю для багатьох країн, які історично віддавали перевагу соціальним програмам або стриманій оборонній політиці. На кону — не лише геополітичні амбіції, а й політична стабільність усередині самих країн ЄС. Населення має бути готовим сприймати аргументи про посилену мілітаризацію як вимушений крок задля збереження миру у довгостроковій перспективі.
Навіть у цій досить напруженій атмосфері варто зберігати прагматизм і розсудливість. Попри всі суперечливі сигнали, США залишаються ключовим гравцем, чиї дії можуть вплинути на хід історії найближчих років. Якщо ж Білий дім серйозно розглядає сценарій повного зближення з Москвою, це означало б коригування світового порядку у бік багатополярності, де старі союзи втратять частину впливу. Але і така перспектива ще не вирішена; вона залежить від того, чи зможе американський істеблішмент стримати найрадикальніші ініціативи Трампа, а також від того, чи продовжуватиме Кремль свій деструктивний курс у надії виграти час та територію.
Висновок
Усвідомлення того, що система міжнародних відносин входить у нестабільну фазу, не означає фатального сценарію. Європа все ще має всі шанси продемонструвати, що здатна до автономних рішень та спільних дій. Країни, які раніше покладалися на трансатлантичну “парасольку”, можуть знайти у собі сили розвивати власну обороноздатність, не розриваючи при цьому відносин зі США. Спільна стратегія країн Заходу та продумана, єдина позиція щодо України можуть стати тим самим фактором, який утримає світ від скочування в нову хвилю глобальних конфліктів.
Проте передумовою успішної стратегії лишається повага до суверенітету України. Не можна досягти міцного миру, пропонуючи знехтувати інтересами держави, на яку здійснюється збройний напад. Дипломатичні переговори мають базуватися на реалістичному розумінні загроз з боку Кремля і на солідарності з тими, хто вже кілька років перебуває на передовій. Чи вистачить у лідерів Європи та Америки політичної волі залишитися вірними цим принципам — стане зрозуміло в найближчі місяці.
У будь-якому разі, аби втримати баланс, потрібна злагодженість у діях. Якщо Європа, США та Україна виступатимуть єдиним фронтом, Кремлю буде важче диктувати умови і переконувати світ у власній “невинуватості”. Та якщо трансатлантичний союз дасть тріщину, небезпека нових конфліктів у Європі та за її межами лише зростатиме. І тоді, озираючись назад, майбутні покоління, ймовірно, із сумом повторюватимуть, що історія нікого нічому не навчила.
Сьогодні ще є шанс продемонструвати інший урок: що історичні паралелі — це попередження, а не вирок. І саме від політичної далекоглядності та єдності залежатиме, чи виправдає Європа сподівання на мир та безпеку в регіоні, де колись починалися найстрашніші війни людства.
